Мені 53 роки. У мене є чоловік, двоє дітей і мама. Ми мешкали у місті Токмак Запорізької області. Я працюю майстром виробничого навчання в освітньому закладі. Після того, як окупанти намагалися схилити мене до співпраці, я разом з родиною виїхала в Запоріжжя.
24 лютого я збиралася на роботу, а син – у школу. Раптом ми почули вибухи. Син залишився вдома, а я вийшла на роботу, де і дізналася про початок війни. З того часу працюю дистанційно.
Мамі 78 років. Ми розуміли, наскільки вона прив’язана до своєї домівки, тому поступово готували її до того, що доведеться виїхати, аби в неї був час змиритися з цією думкою.
В тому, що доведеться тікати, ми були впевнені, бо щодня бачили, як нахабно поводилися окупанти. Ми мали подбати про безпеку неповнолітнього сина.
Було складно виїжджати з окупованої території. Російські військові влаштовували ретельні перевірки. Я не можу передати словами, як ми були раді, коли побачили українських військових. Було приємно бачити їхні усміхнені обличчя і чути українську мову.
Я сподіваюся, що війна завершиться до осені цього року.
