Мені 44 роки. У мене є чоловік, дві доньки і двоє внуків. Ми жили в селі Квітневе Миколаївської області. 24 лютого я бачила, як обстрілювали Миколаїв. Розповіла про це родичам, але вони не повірили. Згодом донька зайшла в інтернет і дізналася, що почалася війна. Ми відразу запаслися продуктами і ліками. 28 лютого через наше село йшли колони російської військової техніки. 

Коли ліки скінчилися, ми їздили в аптеку в сусіднє село. А як потрапили в окупацію, то російські військові нікуди не випускали. Було тяжко, коли зникло світло і закінчився газ у балоні. Ми топили піч. Готували нашвидкуруч, бо були обстріли. 

Останні два тижні провели у підвалі. Якось вийшли на вулицю – і метрів за двадцять від нас упав снаряд, ще один залетів у двір. Загинуло двоє сусідів.

Після цього ми під обстрілами виїхали в Миколаїв. Я проплакала всю дорогу, бо довелося залишити господарство. Згодом вдалося забрати корову і двох телят. Більше нічого не залишилося. Через два місяці ми переїхали з Миколаєва у село Лимани Березанського району. Ми з донькою мешкаємо тут, а чоловік – в іншому місці. Він працює комбайнером. Щоправда, робота є не завжди. Війна дуже вплинула на наші стосунки. Звинувачуємо одне одного у тих труднощах, з якими зіткнулися, хоча розуміємо, що винні в них не ми, а війна. 

Плануємо зимувати в Лиманах, а навесні сподіваємося повернутися додому. Якщо не буде такої змоги, то поїдемо кудись, де можна знайти роботу. Хочеться миру і спокою, але я думаю, що війна затягнеться мінімум на два роки.