Скрипченко Ольга, викладач гімназії №2 м. Приморськ Бердянського району Запорізької області

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Колотилівка. 25 серпня 2023. 18.15 година

Мама і я стоїмо на митниці між кордоном росії і України. Там, за чотири кілометри, наша мета, наша мрія, наша свобода від орків. Це останнє і найтяжче випробування, якого я найбільше боялась. Але я знаю, що здолаю і його, бо жити в тюрмі несила, бо жити рабом неможливо, бо на колінах не виходить повзати.

Нарешті виносять наші паспорти і рашист – дагестанець говорить, що ми можемо йти по дорозі, повертатися нам не можна. Мені навіть стає смішно: хто ж, здолавши майже півтори тисячі кілометрів, втікши від переслідувань руського міра, захоче повернутися назад? І ми рушаємо однією великою зграєю приречених на свободу, тягнучи за собою сумки на коліщатах, які перевертаються й постійно падають набік.

Дорога розбита танками, які 24 лютого 2022 року сунули на Сумщину, тому асфальт перетворився на щебінь. Усі швидко обганяють нас і мчать уперед. Я знаю, що йтимемо ми довго, але в глибині душі молюся, щоб дотемна ми встигли дістатися українського блок- поста. Минаємо останній пост рашистів перед шляхом, який прослався перед нами, вони стоять великою купою під навісом і регочуть. Українські втікачі намагаються на них не дивитися, щоб не спровокувати жодним чином, бо так мало залишилося до бажаної мети. Буквально за перші п’ять хвилин маршу наші попутники один за одним тануть в легкому мареві десь попереду.

Над нами починають літати дрони. Я відчуваю, як відчай і напруга від пережитого накривають мене своєю чорнотою, і я, втративши страх, хоч орки ще зовсім недалеко за спиною, починаю кричати в небо прокльони з побажанням здохнути всій цій проклятій орді. Накричавшись, скільки було сил, я зупиняюсь і згадую, що десь за спиною повільно тупає моя нещасна й хвора мама. Кидаю сумки і повертаюся до неї, підхоплюю під руку, притримую і веду її. І так ми йдемо з плачами, з голосіннями, то миримося, то сваримося. Але йти треба, назад вороття немає.

На дорозі валяються речі, які люди не могли тягнути, бо не вистачило сил, і продукти, які, певно, брали в дорогу собі і дітям. Я лавірую між цим всім, майже кожні три хвилини піднімаючи ті наші сумки, в які намагалася вмістити все наше провінційне і щасливе життя. Мама, дивлячись на мої муки, пропонує викинути «все те барахло», але я відповідаю, що якщо мені доведеться тягнути моє «життя» хоч до ранку, то я буду його тягнути! ЇЇ це засмучує і лякає ще більше.

Часом здається, що ми вже ніколи не здолаємо цей страшний, мінований з обох боків шлях, але раптом ми бачимо, як нам назустріч біжать наш попутник, молодий чоловік на ім’я Євген, та дві молоді дівчини, вони захекані, але весело кричать нам:

- Залишилося десь пів кілометра, вам тільки піднятися на пагорб і там наші! Ми сумки заберемо, а ви помалу дійдете.

Покровка. 25 серпня. 21.00 година

Я не вірю в наше щастя й удачу. Підхоплюю маму, згрібаю її майже всю, тулю до себе і тягну, вона просить не поспішати, але я підбадьорюю її. В присмерку, піднявшись на пагорб, ми бачимо будівлю розбитого блок- поста, нас огортає мертва тиша і вже осіння прохолода. Ці останні двісті метрів здаються мені нескінченними. Ми бредемо в темноті, таке враження, ніби час зупинився і ми знаходимося між порталами двох світів. Зупиняємося на роздоріжжі. Куди йти - вліво чи вправо? І тоді я кричу:

- Агов!!! ЗСУ!

Зліва, де дорога тягнеться вниз, чутно тихе:

- Сюдииии!- і тиха луна котиться українською землею.

Ми подолали найважчий шлях у житті. І тепер я знаю ціну волі, я знаю її запах – це запах сумського степу. Я знаю колір свободи – це колір сірих хмар і рожевого призахідного сонця. Я знаю мелодію свободи – це тиша, яка досі набатом звучить в моєму серці. Я вклоняюся кожному українцю, який дав мені свободу бути громадянином України!