24 лютого ми прокинулися о п’ятій ранку від того, що в наше село заїжджали колони російські. Ми не розуміли, що діється. Коли ми побачили російські прапори, танки, дула автоматів, хлопців не нашої національності – це все дуже було страшно. Ми відразу почали збирати речі. Не розуміли, що робити далі. 

А наступного дня прийшли російські солдати і сказали покинути будинок, бо вони будуть там жити. Так було і з нами, і з сусідами. 

Ми поїхали спочатку до бабусі, там переночували три ночі. Потім нам сказали, що з нашого дому все винесли й авто забрали, і ми вирішили виїхати з села.

Виїжджали в перші дні війни - тоді був тільки один російський блокпост. Ми їхали по трасі на Гуляйполе. Виїхали вчасно, я вважаю, бо ми ще не застали жодних знущань. Але все одно тяжко, бо з нашого будинку все винесли. 

У селі залишилася наша бабуся. У Федорівці зараз гуманітарна катастрофа. Майже всі виїхали, тільки люди похилого віку залишилися. Є люди, які мають перепустки і їздять до села, ми через них передаємо бабусі ліки. А від держави там жодної допомоги немає.

Наразі дуже багато людських будинків зайнято, і росіяни щодня заселяються. Тому повертатися ми будемо, тільки коли відіб’ють село.

Дуже тяжко у фінансовому плані, бо квартири дуже дорогі в Запоріжжі, оренда коштує від восьми тисяч, і на роботу дуже складно влаштуватися. І взагалі, морально складно, бо не знаєш, чого далі очікувати.

Я не знаю, коли закінчиться війна, але мені хочеться, щоб наші хлопці якомога швидше вигнали цю наволоч із нашої землі.