Мені 41 рік, я мешканка Слов’янська. Працювала в дитячому садочку вихователькою. У 2022 році нам прийшлося виїжджати, бо було багато прильотів. Я дуже боялась залишатися в тому місці з маленькою дитиною.

Ми вибиралися евакуаційним потягом. Туди пускали тільки жінок і дітей. Навіть сумки не дозволяли проносити на перон. У потягу було дуже багато людей, дуже було складно. 

Ми виїхали наприкінці березня навмання - просто в нікуди. Доїхали до Мукачева, і там нам вдалося знайти волонтерів. 

Ми два місяці прожили в Мукачеві у дитячому садочку. Потім у садочок повернулись діти, і нам довелося шукати щось інше. Ми переїхали до Кривого Рогу, деякий час жили там із сестрою і дітьми, а потім повернулися. Зараз ми вдома.

На початку ми готувалися до того, що залишимося вдома, але прийшлося виїжджати. Зараз у Слов’янську працюють магазини, тільки роботи немає. Дитячі садочки не працюють, школи - теж, і мені дуже складно. Дуже важко поєднувати навчання онлайн з якимись підробітками, тому що ні на кого залишити дитину.

Дуже страшно було спочатку, коли прильоти були. Дуже гучно було. Ми з дитиною навіть застали авіаудар. І досі, як чуємо звук літака, у нас тремтять руки і ноги. Це мене найбільше вразило. І досі все це дуже лякає. 

Хочеться вірити, що Слов’янськ залишиться нашим, війна закінчиться, і все буде, як раніше: я працюватиму в дитячому садочку, а моя дитина ходитиме до школи. Бо вона вже у третьому класі, але ще ні разу не була в школі. Садочок, у якому я працюю, якраз поруч зі школою. Я мрію, щоб настали мирні часи, і все було як раніше.