Жителі окупованих сіл Запорізької області довгий час не могли виїхали за межі своїх населених пунктів. Та родині Наталії дивом вдалося вирватись на підконтрольну Україні територію. Тепер вони у Запоріжжі, де відчувають себе у більшій безпеці 

Ми з села Малинівка Пологівського району. Жили ми добре, можна сказати, - тепер ми це розуміємо. Мали хазяйство: у нас було чотири корови, бички - усе було. Я працювала в школі. Четвертого березня до нас зайшов «руський мір». Ходили по хатах. Я питала: «Чого ви приїхали»? Вони казали: «Освобождать».

В нашому селі були склади, і вони поселилися в тих складах. А склади від нас – в 300 метрах. Хтось сказав нашим військовим, що вони там, – і по них стали бити «Градами». 

Хата наша аж підстрибувала, у стайні й сараї повилітали вікна. Корови повиривалися. Та ми це помітили тільки вранці. Чоловік у веранді двері втримати не міг. Їх відчиняло – і вони тягнули його за собою. Всю ніч гупало, дуже сильно.

А п’ятого березня вранці вони поїхали. Було дуже багато машин із причепами. Що там було, ми не знаємо. Вони через наше село їхали кудись степом до іншого села. Проїхали повз, нам сказали, щоб люди ховалися в церкві. Ми туди не йшли, бо в нас хазяйство велике. Ми до себе в погріб бігали. А вже як вони восьмого березня заїхали вдруге, то у нас уже світла не було. Вони в кожному порожньому дворі ставали. Спочатку ми думали, що вони тільки переночують і поїдуть, але вони залишилися. Почали в нас просити то води, то парного молочка. Ходили, як у себе вдома.

А потім над нами пролетів літак. Чоловік забігає й каже: «Швидше! Будемо їхати, бо якщо почнеться обстріл, нас знесе тут». Ми не знали, що вже не випускають з села, що стоять їхні блокпости. А в цей день мій брат у нас ночував, а у нього мала дитина - дівчинці десять років. Він пішов до себе, а окупанти вже жили в його хаті, витягували з погреба консервацію. У будинку страшне наробили.

Брат почав просити, щоб випустили жінку і дитину. Хвилин десять, каже, стояв там. І їхній начальник говорить: «Ну ладно, уезжай, у меня тоже есть дочь десятилетняя». Він прибіг до нас, машину завів – і ми в чому були вскочили в машину. Виїхали дев’ятого березня.

У сусіднє село заїхали – а там стоять уже наші ЗСУ. І кажуть, що крайніх двох вулиць може не стати, якщо почнеться бій. А в нас якраз на тих вулицях живуть родичі, у яких ми думали залишитися. То ми й поїхали далі на Запоріжжя. Тут у нас діти працювали, та й знайомі дзвонили: мовляв, як нема куди їхати, то їдьте до нас. І ми поїхали у Запоріжжя, на Зелений Яр. Так ми й досі тут знаходимось.

Уже 22 числа окупантів вигнали з села, а в мене залишилися там батьки. Їм уже за 80 років. Мама зовсім ходити не може, треба було їх якось забрати звідти. Ну, Бог милував. Ми тоді ще забрали три сім'ї. Сказали, що нам солдати дозволили, дали нам двадцять хвилин. А бабуся там ще одна залишилася, її діти живуть у Запоріжжі. Вона спочатку ніяк не хотіла їхати, але ми вмовили.

Дуже нас вразила гуманітарна допомога, і від Фонду Ріната Ахметова теж отримували. Велика вам подяка! Радує, що люди добре ставляться. А ще я знайшла роботу, працюю.

Але ми будемо повертатися назад і все відновлювати. Нам би тільки дали добро, щоб їхати назад. Ми хочемо додому, у своє село. Віримо, що незабаром цей день настане.