Ми з міста Сіверськ на Донеччині. У 2014 році війну ми пересиділи дома в підвалі. Тоді все тривало три дні, нас обійшло стороною. А в цьому році там уже неможливо було лишатися. Виїхав із жінкою та дитиною.  

У нас місто маленьке, спершу вибухів не чутно було. Дізналися про початок війни з мережі. Почули, що по всій Україні триває масований обстріл інфраструктури. 

Зараз наше місто зруйноване майже на 95%. Не лишилося й нашої домівки. Ми жили в п’ятиповерховому будинку. Квартири нема. Повилітали рами та вікна, балкон. Порушені тримальні стіни. Я в «Дії» оформлював заявку, фотоматеріали додавав. 

Водозабезпечення було ще. Світло та газ вимкнули через тиждень, як ми виїхали. Загалом ми час проводили в підвалі. Додому швидко забігали. Було довго спускатися в підвал, але у квартирі неможливо лишатися. Так ми прожили два тижні, а потім поїхали. Жінка сказала, що треба виїжджати, бо в підвалі вогко. 

Страшно було більше за дітей, ніж за себе. Було жахливо бачити зруйноване місто, де прожив 45 років, а тепер маєш виїжджати на іншу територію. Ми зв’язувалися по вайберу з людьми, які там лишилися. Багато товаришів загинуло...

Виїжджали власним транспортом. Їхали через Бахмут. Там у нас товариші. Вони дали ключі й сказали лишатися в них. Ми першу ніч залишилися там, і був приліт. Вранці зібрали речі, віддали ключі й поїхали далі. Їхали в нікуди. Так трапилося, що ми зупинилися в Жовтих Водах. Дякувати людям, що тут нам надали житло за комунальні послуги. Мало де знайдеш таке житло. До того ж у комфорті: з гарячою водою, газом, світлом і теплом. 

Є надія, що повернемося додому. Коли це станеться і чи буде все відновлюватися – це, звісно, питання. Міста зруйновані майже вщент: Соледар, Бахмут і Сіверськ. Жінка плаче щодня. 

Я сподіваюся, що війна рано чи пізно закінчиться. Не знаю, як, але перемога буде за нами, бо це наша земля. Ми там жили й нікого до себе не запрошували. 

Коли війна закінчиться, треба буде закатати рукава й почати відбудовувати країну, усе відновлювати. Зупинятися не будемо. Іншого варіанту немає.