Мені 57 років, я зі Снігурівки. Ми нікуди не виїжджали, весь час були тут.

Перед тим, як до нас зайти, окупанти скинули три бомби з літаків: розбили повністю вулицю, люди загинули. А потім заходили на техніці, як німці.

Ми вісім місяців були під окупацією. Не було світла, води, зв’язку. Наші діти виїхали, і ми не могли їм зателефонувати. Психологічно було дуже важко. 

Я живу напроти РЕСУ, а вони там стояли. І кожного ранку прокидалась і бачила їхні морди - це дуже важко. Якби була граната, я б туди кинула. 

Обстріли у нас були сильні. Було таке, що біля дому сиділо четверо людей, а вони бомбили, і потім збирали людей в мішки по частинам.

З ліками було дуже погано, не можна було грошей зняти, хоча нам пенсію нараховували.

Діти виїхали на захід України, а як нас звільнили, вони повернулися. Було дуже важко, але саме щасливе - коли зайшли наші війська. Це був дуже щасливий день: навіть повітря було не таке, як раніше. Співали Гімн України, було дуже радісно!

Хочеться, щоб перемога загальна була, щоб вигнали загарбників за кордон. Бо вони від нас хоч і вийшли, а недавно прилетіло 12 ракет. Не знаю, що вони хочуть? Фашисти - є фашисти.

Я думаю, до літа закінчиться війна. У нас має бути гарне майбутнє. Багато людей молодих загинуло, щоб в нашій Україні все було, щоб країна була процвітаюча.