Мені 43 роки. У мене є дружина й діти. Ми з села Михайлівка Василівського району Запорізької області. Я з меншим сином виїхав у Запоріжжя, знайшов тут роботу. Старший син навчається в Київському університеті культури. Приїхав до мене на новорічні свята. А дружина залишилася в селі, доглядає за батьками й житлом. Тяжко, що доводиться жити окремо.

24 лютого я збирався на роботу. Мені зателефонував друг і сказав, що почалася війна. Я не повірив. Потім і на роботі підтвердили, що росія на нас напала. А 26 лютого російські війська зайшли в наше село. Ми злякалися, сховалися в підвал і не знали, що далі робити.

Наша родина більш-менш забезпечена, тому ми мали запаси. А я бачив, як тяжко було стареньким людям. Волонтери проривалися через блокпости, привозили допомогу, а коли не могли доїхати, то передавали її. Але не все з того доходило. Бувало й таке, що росіяни видавали українську гуманітарну допомогу за свою.

З приходом окупантів зникла довіра навіть до друзів і сусідів. Ми боялися сказати щось зайве. Бо бували випадки доносів, після яких окупанти забирали й катували людей.

Я чекав до останнього. Думав, що от-от нас звільнять. Та коли пройшов референдум, зрозумів, що потрібно вивозити сина. Цілу добу стояв на заправці перед Василівкою. Стояв би і значно більше, якби не заплатив. Була черга з понад тисячі автомобілів.

Я вважаю, тільки силою ми можемо отримати перемогу. Росія – така країна, з якою домовитися неможливо.

Я б хотів, щоб якнайшвидше закінчилась війна і ми зі своєю сім’єю й товаришами сіли за великий стіл і відсвяткували Перемогу. Потім хочу обов’язково поїхати в наш український Крим.