Нам з жінкою по 75 років, сидимо вдома. Маємо город, тож кожен день працюємо: садимо помідори, огірки, картоплю. Ми живемо в Снігурівці. Були в окупації дев’ять місяців.

Пам’ятаю перший день війни – я дивився, як падала тут вакуумна бомба. Приїхали окупанти сюди з БТРом, ходили по хатах, перевіряли. До мене зайшло вісім чоловік. І по кухні, і по бані - скрізь лазили, перевертали все.

Окупанти ходили з автоматами, завжди палець на курку.

Шокувало те, що росіяни їздили ночами без світла, збивали людей - їм було все одно. Вони і вдень що хотіли, те й робили. Було страшно ходити.

По воду ми ходили з пляшками до джерела. Їли, що було, стояли в чергах по хліб - не дуже добре було. А ліки наші перекупщики закупляли в Херсоні та продавали тут втридорога. Тим часом пенсію використати ми не могли. Гроші можна було зняти тільки у Херсоні під 15 відсотків. Я чекав, поки наші прийдуть, то отримав пенсію за всі дев’ять місяців. Так що тяжко було жити з окупантами. Коли наші прийшли, то добре стало: і ліки з’явилися, і хліб, багато гуманітарної допомоги давали. Нічого, прожили.

Прийшли наші і все з'явилося: і вода, і світло.

Стало добре, погано тільки що стріляють.

Якби війна швидше закінчилася та не бомбили з неба наші міста. Мирне небо над головою для всіх людей – це моя сама велика мрія. Щоб все заспокоїлося і ми могли спокійно дихати та нікого не боятися.