Олександр Єгорович виїхав із Харкова у Жовті Води і допомагає облаштуватись переселенцям з інших гарячих точок країни.

Я жив у місті Харкові до 24 лютого. Я на пенсії, працював. Мені 64 роки.

З початком війни виїхав із сім’єю вглиб України. Отримав статус тимчасово переміщеної особи і допомагаю таким, як я, переселенцям. Працюю в школі, де є пункт незламності і прихистили людей.

Раком 24 лютого я почув перші вибухи і зрозумів, що почалась війна. Протягом трьох днів почались обстріли по місту, мобільні загони вже почали в Харків вриватись. Їх відразу розбили, бо вони були малочисельні, але обстріли міста ставали все жорсткішими. Тому на четвертий день війни я вирішив виїжджати - вивозити родину і онуків.

Їхали своїми силами. Тоді ще не було дуже важких обстрілів, ще можна було виїхати своїм транспортом. Ми не дуже розуміли, куди податись. Родичі запрошували по телефону, знаючи ситуацію. Онуків вивезли далі - на захід України, а самі зупинились в Жовтих Водах.

Найскладніше після переїзду – відсутність роботи.

Хоча там, де відносно тихо, можна жити і працювати. Тут, в евакуації, тихо і мирно, люди не розуміють, що таке обстріли, але волонтерять, збирають кошти і харчі на ЗСУ. Жіночки сітки плетуть, влада щось робить, старається, люди  і церква допомагають - усі допомагають чим можуть.

Росія велика, і запасів озброєння у них вистачить ще надовго. Навіть якщо ми їх виженемо за наші кордони, вони нас все одно не залишать у спокої. Достатньо почитати нашу історію, щоб це зрозуміти. Але якщо й далі світ буде допомагати, можливо, ми росію таки зупинимо.