Можна було лишитись вдома і якось пристосовуватись до обставин, але для Руслани життя в окупації просто спинилось.

Я народилась і проживала в Херсонській області, в Генічеському районі. Зараз я вимушена переселенка - переїхала жити до міста Запоріжжя. У мене є сім’я: чоловік, дві донечки, зять і онук маленький - півтора рочки.

Усе добре було в нас, і тут в один день таке трапилось: росіяни просто прийшли і зламали все наше життя. Ми півроку жили в окупації. Дуже важко було спостерігати за зрадниками, які жили поруч і зустрічали ворогів наших.

В селі у нас були магазини пусті. Коли хліб привозили, ми в черзі стояли. На той момент мені не було страшно. Прожити можна було, вода та світло були, м’ясо та яйця також були.

Я відмовлялась від тих харчів, які почали завозити з Криму до нас. Хліб ми купували, бо його наш хлібозавод випікав.

Фінансові труднощі на той час, я вважаю, не були головними. По-справжньому важко було свій будинок кинути. Та найважче було те, що я не могла пів року побачити своїх дітей. Ми раніше часто зустрічались: ми до них їздили, а вони приїжджали додому.

Можно було й далі терпіти і виживати, але я розуміла, що потрібно виїжджати. Донька наполягала, щоб ми виїжджали. Нас повністю ізолювали: пішли купили їжу і сиділи вдома, щоб не бачити, того, що коїться, не спілкуватись зі зрадниками. Я собі сказала: менше буду бачити - менше в мене буде ненависті до цих людей. Я буду пам’ятати їх такими, як знала раніше.

В один день ми зібрались і поїхали. Було дуже тяжко: ми залишили дім і не знали, чи побачимо його ще колись.

Всю дорогу  я почувала себе так, ніби, потрапила в кіно. На всьому шляху ми зустрічали російську військову техніку, ракети на установках. По всій трасі були плакати «росія назавжди». Я їхала в шоковому стані.

У нас був пес, німецька вівчарка, ми його відали в хороші руки. Це мене заспокоює. Я навіть не могла дивитись, як його забирали. Перед цим пішла до нього, заплакала, розказала, що так виходить. Я сподіваюсь, йому там добре.

До війни чоловік робив ремонти в квартирах. Коли почалась війна, він повністю залишився без роботи – більше ніхто не робив ремонти.

Люди робили все для життя, та 24 лютого життя повністю зупинилось.

Дуже хочеться, щоб найшвидше все скінчилось. Я, коли їхала, сказала собі, що їду в гості, а не виїжджаю. Дуже тяжко, що гинуть люди, діти, наша молодь на війні в таких умовах. Я кожен день плачу. Навіть чужі люди гинуть, і я плачу. Ми жили все життя, а потім в один день хтось вирішив все зламати.

Я хочу бачити наше майбутнє хоршим. Хочу жити в гарній європейській країні, щоб поруч були мої діти, онуки. Щоб вони були щасливі, всі люди наші були щасливі, і все було добре.