У Валентини велика родина. На щастя, всі змогли виїхати з окупації.

До війни у нас все було добре. Ми тримали господарство: корів, птицю - все у нас було. Ми мешкали в селі Чкалове, біля смт Веселого. 24 лютого можна запам’ятати на все життя. Син через дорогу живе від нас, ранком прийшов чаю попити, а тут літак над хатою летить. Я вийшла подивитись, а син мене в хату затягнув.

Потім росіяни прийшли до нас в село і почали качати свої права. Тоді не було хліба, не було муки. Привозили нам допомогу, хоч її було тяжко привезти на окуповану територію.

Почали пропонувати російські пенсії: через дні три гривні вже не було – ходили рублі.

Нам це не сподобалось -  раптом змусять російський паспорт брати? До того ж, донька сказала, що з окупації наші будуть село звільняти, можуть стрельнути. Тож ми вирішили виїхати на неокуповану територію.

Ми їхали чотири дні на двох машинах - шестеро дітей і шестеро дорослих. Я виїхала зі своїми дітьми і онуками. Поїхали в Черкаси, побули там. Потім у Запоріжжя - у мене тут донька. Ми залишились у доньки – я, чоловік та наш молодший син Ваня, йому 21 рік. У доньки чоловік є та двоє діток. Інша  половина нашої родини на другій вулиці живе – ще дві доньки та невістка. Невістка народила шосту дитину. В неї було п’ять дітей і шосту вона народила.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова та виплати ВПО. В мене паї є, але я не можу ним користуватись зараз.

В окупації у нас залишилось три хати. За ними сестра глядить. Господарство, що змогла, те продала. Собака залишилась, сестра їздила її годувала. Два дні тому вона дзвонила, говорила, що окупантів ще більше розвелось і вона дуже боїться дзвонити. Я не знаю, коли приїдемо, чи буде будинок наш цілий. Сидимо у Запоріжжі, чекаємо світлого майбутнього - коли нас звільнять.