Все було зненацька. Війна почалася швидко. Ми не знали, як поводитися. Я вдома залишався з вагітною дружиною. Місто відразу опинилося в небезпеці. Не було ні тепла, ні води. Їжу готували на багатті. Люди майже не розмовляли. Усі були з жахом. Щодня чули вибухи. Особливо страшно було, коли літаки літали. Ми не знали, виживемо чи ні. У мій будинок було декілька влучань снарядів, стріляли з танків. Я зрозумів, що потрібно виїжджати. Поїхав з дружиною та батьками. Було важко їхати, бо місто було в диму. Черга на постах була великою. Росіяни мене тримали та допитували. Це було в Мангуші.

Окупанти погрожували мені з автомату. Один з військових зупинив росіян та відпустив мене. Тож ми дивом вирвались. 

Зараз я живу на Рівненщині. Тепер тільки надія лишилася. Дуже хочеться додому. Але не знаю, чи буде куди повертатися.