Двадцять четвертого лютого зателефонував онук та сказав, щоб я не їхала в Запоріжжя. Він повинен був мені купити ліки. Він сказав, що почалась війна. Потім до мене прибігла донька, вона працювала у школі. Повернулась з роботи, сказала мені, щоб я йшла додому. І почались сирени, стало дуже страшно. 

Через два дні після початку війни росіяни зайшли в село з усіх боків. Одна колона з боку Мелітопольської траси, друга - з боку Михайлівки. Це був жах.

Вони коїли все, що хотіли. Грабували будинки, руйнували будівлі. Стріляли навмання, куди хотіли. У селі була гуманітарна катастрофа. Виживати було важко. Я не могла евакуюватись. 

Я виїхала до Запоріжжя. У мене дванадцять онуків. Я за всіх них переживаю. Чекаю миру та тиші. Моє село окуповане. Не знаю, чи я туди повернусь.