Пенсіонерів окупанти не чіпали, але люди все одно боялись виходити з дому.

Ми жили в окупації, у Снігурівці Миколаївської області. Багато у нас обстрілів було, тепер розбиті будинки та інфраструктура. Потім нас звільнили, життя налагодилося. А перед Великоднем нас знову обстріляли, налякали дуже.

У перший день війни було страшно. За себе, за дітей, за земляків та Україну. Не можна було повірити, що наші сусіди на таку пакость здатні.

Ми були тут, не виїжджали. Коли почалися бої, у нас не стало світла, газу, води. По воду ми їздили до річки, там були струмки. Газ купували в балонах - нам привозили з Херсону. У нас тут базарчик відкрився: привозили товар з Херсону, місцеві продавали молочну продукцію. Особисто ми не голодували.

Шокувало відношення до людей.

Ми постійно чули, що росіяни когось затримали, когось переслідували.

Вони шукали тих, хто в АТО служив, хто в поліції працював. Шкода людей. Пенсіонерів вони не чіпали, але ми все одно намагалися бути вдома. Влітку взагалі ніде не ходили, бо були обстріли.

Страшно було, але я ходила до церкви, там батюшка говорив, що все в Божих руках, підтримував нас. З сусідами ми спілкувались. Небагато людей було в будинку, але ми поріднилися.

Звільнення я на все життя запам’ятала. Пішла на базар купити хліба, а там всі говорили, що окупаційні війська залишили Снігурівку. Ми звернули увагу, що на ринку не було російських солдат. То була велика радість.

Я думаю, що війна скінчиться найближчим часом, можливо, в цьому році. Скоріш би - надто багато людей страждає. Хочеться миру. Інколи я згадую, як ми жили до цього, мрію повернутись до того життя. Але в душі все одно лишаються страх і тривога.