Мені зателефонувала кума о п’ятій ранку і сказала: «Збирай швиденько речі, бо почалася війна». Ми зібралися і поїхали до батьків у передмістя. Десять днів прожили у них і повернулися в місто, бо хотілося додому. 

В перший день війни, коли росіяни ще не дійшли до Херсону, ми поїхали по оптових базах і набрали продуктів, м'яса. Не голодували, слава Богу. Коли рашисти зайшли в місто, була паніка, люди не знали що робити. Декілька днів ми не виходили. Потім люди почали між собою розмовляти, що там черга, там черга, там можна взяти хліб, там - молоко або ще щось із молочних продуктів. Ми поступово почали виходити і стояти в чергах. 

Через місяць ми виїхали з Херсону власним транспортом. У нас на машині були наклейки з написом «Діти». Окупанти навіть жодного разу не перевірили наші паспорти, на відміну від інших людей. 

Ми знаємо інші ситуації, коли українців перевіряли, допитували, забирали до підвалів і тюрем. Все це було у наших друзів і знайомих, а нам пощастило. 

Спочатку ми були на заході України. Багато наших друзів, родичів, батьки мої і брати невісткою виїхали до Одеси, і ми теж сюди приїхали. Якось все-таки поближче до дому. На Західній Україні гарно і красиво, але нам було трішки ніяково. Моїй бабусі 77 років, вона виїхала з Олешок після затоплення, як росіяни підірвали Каховську ГЕС.

У мене є тільки бажання і віра в те, що війна закінчиться скоро, бо якщо триватиме ще рік-два, від нашого міста не залишиться нічого. 

Я б хотіла бачити майбутнє, яке прогнозувалося до війни. Щоб розвивалася країна, наше місто розвивалося. Щоб у нас все було добре, щоб ми були щасливі, саме головне - живі. Щоб цей жах закінчився.