У мене є чоловік, син, мама, бабуся та сестра. Ми жили в місті Оріхів Запорізької області. Я працівниця Укрпошти. П’ятого березня росіяни розстріляли моїх колег, які розвозили пенсії. Після цього всі грошові виплати відбувалися лише у відділку. 

Уранці 24 лютого я збирала сина до школи. У цей час зателефонувала мама і розповіла про те, що почалася війна. Відразу після неї був дзвінок від учительки сина. Вона сказала, щоб я не вела дитину до школи. Я залишила сина вдома, а сама пішла на роботу. Того дня скрізь були черги. Росіяни знаходилися за 15-20 кілометрів від нашого міста.

Серед моїх знайомих багато постраждалих і загиблих: колеги, однокласники, сусіди. На блокпості окупанти розстріляли сім’ю знайомих: чоловіка, жінку і двох їхніх дітей. За перший місяць війни я була на сімох похоронах. 

Коли почалися обстріли Оріхова, у мами й сина був великий стрес. Другого травня у наш багатоповерховий будинок влучив снаряд. Через це ми виїхали. Після від’їзду дізналися, що було ще кілька влучань у будинок. Наша дача також розбита. Ми купували її у кредит і ще не виплатили всю суму. Будинок бабусі пограбували. 

Ми попросили знайомого, щоб вивіз нас. Були такі сильні обстріли, що ми навіть боялися виходити з під’їзду. Коли була перезарядка, ми за п’ять хвилин добігли до місця виїзду. Коли їхали по місту, бачили будинки без вікон і дверей. Я трусилася всю дорогу. Ми втратили квартиру й речі, але розуміємо: головне те, що самі вціліли.

Зараз ми живемо на орендованій квартирі. Я перевелася по роботі в Запоріжжя. Чоловік і мама зараз не працюють. Виживаємо, як можемо. Ми взяли з собою лише документи й найнеобхідніші речі. Бабуся переживає вже другу війну. Вона щодня плаче.