В перший день війни я була у селі за 40 кілометрів від Маріуполя, а чоловік був вдома, збирався на роботу. Мене розбудила невістка й сказала, щоб я швидко телефонувала йому, бо почалась війна. Біля мене була маленька дитина, якій тоді було майже три роки. Я не розуміла, що потрібно робити. Стала телефонувати чоловікові, а він не брав слухавку. Він працював на «Азовсталі». І вже через дві години він мені перетелефонував і сказав, що їх відпустили додому. Я сильно переживала. Тоді було дуже страшно.

Коли російські солдати заїхали до нас у село 2 березня, то почали ходити по будинках. У нас був знайомий, якого вбили ні за що. 

Росіяни грабували магазини. У мого тата був магазин - його розграбували. Пекарню теж. Після того в селі було неприємно перебувати. 

Чоловік виїхав із Маріуполя десь наприкінці лютого. Приїхав до села. А коли вже ми виїжджали звідти, то сформували колону. Нам дали 72 години для того, щоб ми покинули наше село. Ми виїжджали з окупованої території колонами. Нічого не мали з їжі. Їхали через Пологи, Кінські Роздори. Нарахували тоді 16 блокпостів. 

Ми не знали, скільки ще блокпостів попереду. Тому, коли заїхали до Оріхова на перший український пост і почули нашу солов’їну мову, то нашій радості не було меж. Це був найзворушливіший момент. Наче  камінь із душі впав. Ніби відкрилося друге дихання: ми - на рідній землі, у рідній країні. Не там, де нас тримали у страху, а зі своїми людьми. Я змогла побачити своїх братів і сестер уже тут, у Запоріжжі. 

Моєму старшому зараз п’ять років, і ми інколи виїжджаємо за місто, щоб розвіятись. Якщо син чує гул літака, то боїться. На звуки реагує. А якщо обстріли, ракети свистять – таке тут часто трапляється, – то він відразу кричить: «Мамо, в коридор!» 

Мрію, щоб у нас усе налагодилось. Щоб закінчився цей жах. Щоб наші діти більше ніколи не чули і не бачили війни. Її потрібно закінчити зараз, щоб майбутні покоління не жили в цьому горі. Щоб наша країна процвітала, і було все добре.