Я з Донецької області. Село Юр’ївка. Народилась у 1941 році. Звичайно, я не думала, що колись застану другу війну. Тяжко. Пенсія мала, хоча я пропрацювала на шахті 42 роки машиністом підйому. Стараюся любити людей і їм допомагати.

Мої племінники пішли воювати. Одного не стало. Молодий був, 40 років. Дуже тяжко згадувати. І жити зараз важкувато. Пенсія мала, а за світло треба заплатити і за опалення. Я залишилась одна. Мій син загинув ще в Афганістані. Закінчив школу і пішов у військовий виш. Звідти його забрали на війну і привезли у домовині. 

Я не збиралася виїжджати. Подумала: «Буде, як буде». Куди мені їхати? 

Племінник забрав мене в березні у Кривий Ріг. Я трохи допомогла йому посадити город і повернулась додому. Все одно тягне в рідний дім. Стара я вже. Мені дев’ятий десяток. 

Намагаюся думати про хороше. Навіть людей переконую думати, що все буде добре. Я вважаю, що наші переможуть, і все добре закінчиться. Прощайте одне одному, і ви будете прощені. Потрібно дружити та любити одне одного, навіть якщо дуже тяжко.