Війна нас застала вдома, в місті Привіллі Луганської області. На той час синочку було майже п’ять років. 24 лютого чоловік подзвонив мені з роботи о пів на сьому ранку і сказав, що почалась повномасштабна війна. Вже було чути вибухи, бо в Лисичанську були влучання, а це недалеко від нас. До садочка син уже не пішов. 

Ми спочатку сподівалися, що все буде добре: що якось домовляться, і все це закінчиться. Ми з перших днів робили запаси. Але почали відключати світло, його не було по три-чотири години. Правда, тоді ще мережі ремонтували, коли обстріли більш-менш припинялися. Запаси ми робили. Нам привозили продукти, але черги були дуже великі. А от із ліками було важче,  тому що аптеки були порожні.

Деякі люди жили поряд із нами, всміхалися нам в обличчя і з нами спілкувалися, а потім цю ситуацію сприйняли, як належне. Це мене дуже вразило.

Коли почало прилітати й до нашого міста, ми зрозуміли, що потрібно їхати. Обстрілювали дорогу, тому було страшно вирушати з дитиною. Та все ж таки влучання почастішали, тому ми поїхали. 

Пізніше до батьків чоловіка було пряме влучання. Вони залишились живі, усе добре. Вони теж виїхали, і мої батьки також. Ми всі перебуваємо в Дніпропетровській області.

Мрію про те, щоб якомога скоріше війна закінчилася. Ми дуже хочемо додому. Синові буде сім років у лютому. Коли ми виїжджали, йому щойно виповнилось п’ять, але він пам'ятає все: свої іграшки, свою кімнату. Дуже часто це згадує і говорить, що коли йому сім виповниться – поїдемо додому. Він і торік так казав. Син хоче гратися своїми іграшками. Говорить, що вони його зачекалися. Хоча він іще малий, але пам'ятає все дуже добре: як спали на підлозі, як вікна завішували ковдрами, щоб уберегтися від скла в разі вибуху. Хоча ми тут до школи збираємось іти через пів року, тут і іграшки в нього є, і друзі з’явилися, але він дуже хоче додому.