Я жителька міста Снігурівки Миколаївської області. Мені 62. Вдова. У мене двоє дорослих дітей, живуть окремо. Була вже на пенсії, але працювала. 

О пів на п’яту дочка подзвонила й сказала, що почалася війна. Я ще на роботу зібралися, на «Укрпошті» працювала. Зранку привезли пошту. Поки росіяни до нас не зайшли, ми ще працювали. Ховалися, як сирена була. А тоді нерви вже здали - коли вони бахали постійно, коли військкомат наш розбили. Він хоч і далеченько від нас, але такий гул стояв! І вікна тряслися.

Як «Гради» і «Смерчі» летіли, ми в погребі сиділи. Усе гуло, і в мене в домі вилетіли вікна. Я вирішила, що треба їхати, бо підтримки немає, чоловіка в мене нема. Покинула все. Дім великий. Не знаю, поселилися там окупанти чи ні, бо зв’язку немає. 

На блокпостах росіяни роздягали по пояс, перевіряли, що везеш. У мене речі всі перерили і сказали, що можна їхати. Паспорти наші переписали, вказали, що ми виїжджаємо.

Виїхала і не взяла з собою зимового нічого. Дякую, що були такі організації, що давали нам пайки і можна було жити. Ходили по секонд-хендах, на літо футболок понабирали. 

Кума брат рідний живе в Кривому Розі. Ми їхали до нього на пару тижнів. Думали, трохи побудемо і назад повернемося. А вже як таке пішло, то знайшли квартиру й орендуємо.

Я хотіла, щоб мої діти та внуки зосталися живі, щоб вони цього не чули, щоб кудись далі виїхали. Я була настільки шокована, що ще місяць у Кривому Розі не могла відійти: десь щось стукне-грюкне – і ми вже розбігаємося, як миші по кутках. Я десять разів пожалкувала, що не виїхала зразу, хоча ми з окупантами побули три дні всього.

Ми хочемо, щоб швидше перемогла наша армія і ми повернулися додому. Надіємося, що скоро повернемось, але загадувати не будемо. Я думаю, що ближче до весни.