Надія не розуміє, навіщо росіяни бомбили села і навмисно руйнували будинки мирних людей. Всі речі, які  можна було забрати, кудись виносили 

Шокувало, коли ми побачили, як росіяни заходили. Вони 4 березня зайшли. У нас 1 березня вже не стало світла, і ми ходили до телевізійної вишки, щоб поспілкуватися з сином. А там люди були поряд, на площі. Як наш староста під'їхав – люди швидко зникли. Я ще зайшла в амбулаторію, поспілкувалася з медсестрою і пішла. Іду і не можу зрозуміти, чому ніде нікого нема. Потім хлопчина один біг і каже: «Надіє Сергіївно, тікайте, бо зараз окупанти зайдуть до нас». Нашого старосту встигли сповістити з сусіднього села, що росіяни вже заходять. Я тільки встигла зайти у двір – і пішла колона. Дуже велика колона техніки, живої сили. 

Були автомобілі, танки, бронетранспортери. Вони пішли в бік Гуляйполя. Наше село майже межує з Донецькою областю. І до нас тоді дуже багато техніки зайшло: більше 200 одиниць, мабуть. Це було дуже страшно. 

Як не стало світла, то звичайно, і води не було. Ми запаслися трішки, а потім наші чоловіки генератор знайшли у психіатричній лікарні. Його запускали, качали воду і розвозили по дворах. Потім росіяни зайшли. 

Ми весь час до 17 квітня були в підвалі свого будинку. Справжня війна почалася десь із 22-23 березня. Тоді дуже сильні бої були в нас, і 26-го березня майже всі люди виїхали. А ми не знали. 

Ми вже люди похилого віку, з травмами, у чоловіка інвалідність, і ми довго з підвалу підіймалися. Не знали, що люди виїжджали. А люди ще деякі, хто залишився, в укритті жили. 

Там до 40 чоловік було. Спочатку більше - 130, а потім деякі виїхали. У сусідньому будинку не було людей. Росіяни розбомбили одних сусідів, інших… Ми в центрі проживаємо. Окупанти скрізь стояли. Облаштували окопи біля сусідки нашої. Поряд із нашим підвалом міномет стояв, через будинок – танк. Біля школи були гармати, танки, БТРи. Дуже страшно. Така канонада, такий гуркіт! Потім уже нас перевели до великого укриття, допомогли нам добратися. Там раніше був колгосп, і підвал міцний. В тому підвалі було 43 чоловіки – з нами разом. 

А рашисти ще й позносили боєприпаси в наш підвал. І люди боялися, бо якщо влучить туди снаряд, то все може вибухнути. Грабували людей окупанти, з будинків виносили все, що ми не змогли забрати. Світла не було, бо вони пообрізали дроти. 

Вигнали в нас машину з гаража, забрали і машину, і мотоцикл. Їздили на тій машині, обмалювали її «зетками». У нас восьма модель «Жигулів». 

Ми просили, щоб повернули, бо чоловік – інвалід, він погано ходить, це його єдиний спосіб пересування. А вони нам ультиматуми ставили, щоб чоловік відвіз когось із їхніх людей далеко, за 200 кілометрів. Мовляв, а потім - куди хочеш, туди і їдь своєю машиною. Насилу її повернули, але в такому стані… Кинули у дворі – без акумулятора, без нічого. Ми відновлювали потроху ту машину, а допомагали нам хлопці, що з нами в підвалі жили. 

Окупанти зірвали номер, викинули, написали «хуліган» там, де місце для номера. Ми виїжджали на цій машині вдвох, їхали по окупованій території. Проїхали, мабуть, 14 блокпостів. До Мелітополя добралися. Там у сина був друг, і він нам віддав свою нову машину. Ми на ній поїхали. Стояли чотири доби у Василівці на блокпості - нас не випускали. А 20 травня уже приїхали сюди, в Запоріжжя. 

Будинок наш розбитий, абсолютно все винесено з дому. Так само, як і в наших односельців. Росіяни грабували будинки, буквально все виносили. Я не знаю, як так можна. 

Найстрашніше – це обстріли, звичайно. І дуже страшно, коли не знаєш, що тебе чекає. У селі всі адміністративні будівлі зруйновані: дитячий садок прекрасний, школа, будинок культури, сільська рада, амбулаторія – усе абсолютно. Підірвали дві вишки телевізійні. У нас було таке село гарне, пам'ятники – і вже нема села майже зовсім. Там залишилися ще 16 чоловік, які живуть на лінії вогню, на лінії фронту. Сусіднє село звільнене. У Малинівці й Полтавці наші стоять, а Новозлатопіль і Любимівка окуповані.

Хоч ми й перебуваємо в рідної дитини, але всі думки - там, біля дому. Ми спустошені. Залишилися без нічого на старості літ. Втратили все, що надбали за стільки років. А головне - що вони там сидять, ті покидьки. 

Нікуди нам їхати. По-перше, ми люди похилого віку. У чоловіка дуже погано зі здоров'ям: він онкохворий, у нього нирка одна, операція на хребті. Ще й на ковід торік перехворів. Він дуже погано ходить, тільки з паличкою, і я - так само. 

Частина односельців - тут, хтось - у Дніпрі, хтось - на заході України. Зідзвонюємося майже щодня, всі плачуть, хочуть додому. Усі сподіваються на визволення Новозлатополя, хоча його вже й нема. Ми всі сподіваємося, що наші села будуть вільними. Тільки сподіваннями й живемо. 

Рятують тільки рідні люди і те, що ми живемо в приватному будинку. Бо з ким я не говорю з наших, хто тут живе, більшість усе-таки у квартирах. Дуже важко людям, які виросли на землі, жити на поверхах. 

Наш син живе в приватному будинку. У нас тут присадибна діляночка невелика. Ми все ж таки жили вдома в приватному будинку, у нас була земля, у чоловіка бджоли були, пасіка. Земля завжди допомагає. Ми садили свій город. І в сина також прибирали, сапали. Є собачки: і кімнатна, маленька, і велика собака. Вони теж потребують уваги. І кіт є, теж трішки відволікає. 

Я думаю, що в майбутньому буду поряд із дітьми. Я ж не знаю, чи будуть відновлюватися села наші. У нас уже вік такий - ми не зможемо самостійно відновлювати своє житло. І не знаємо, скільки там ще буде пошкоджень. Тому поки що бачу майбутнє з дітьми, і тільки в нашій вільній Україні.