Світлана довго не виїжджала з окупації – сподівалась, що скоро все скінчиться. Але все-таки не витримала морального тиску та фінансових проблем і змушена була кинути рідний дім

Ми мешкали у Михайлівці, це Василівський район. Я, мій чоловік та сімнадцятирічна донька. В нас ще є старша донька, в неї вже - своя родина. Ми виїхали до міста Запоріжжя, орендуємо квартиру. Чоловік працює, я вдома, донька на бюджеті навчається в Запорізькому національному університеті на філологічному факультеті. У мене вдома залишилися мама та рідна сестра. Мені 42 роки.

Мій чоловік працює у внутрішніх органах. 24 лютого рано вранці його кудись викликали, а через 20 хвилин він заскочив у хату і почав кричати: «Дівчата, вставайте! Війна почалася!». Я боялася залишатися сама, без чоловіка.

Коли нас окупували, на вулицю не можна було виходити після шостої вечора. Ми все зачиняли, тікали по хатах, завішували вікна, щоб не видно було світла. Тихенько виходили набрати води. Ночами не спали. Я працювала в суді й боялася, що хтось прийде особисто до мене, або чоловіка будуть шукати. Були зіпсовані нерви, я сиділа на пігулках постійно. Це жах був.

Росіяни приїжджали до мого сусіда: вони повністю оточили двір. Було багато техніки, людей, вони щось шукали у дворі, розпитували мене. Прийшли до мене з автоматами, я спитала: «Ви ж не будете стріляти? Бо я боюся». Російський солдат стояв у масці, дивився на мене й  казав: «Конечно, не будем. Я тоже боюсь». Був ранок, в хаті спала донька. Я дуже боялась, що вони зайдуть у хату. Я одразу їм збрехала, що не спілкуюся з цим сусідом, що давно з ним посварилася.

Зараз у моєму будинку живуть російські солдати. Я не знаю, скільки їх там, але вони виламали двері в літній кухні, вирвали вікно, ворота погнули. Я навіть не знаю, чи буде нам куди повертатися.

Чоловік мій поїхав у Запоріжжя разом зі своїми колегами. А ми з донькою довго не виїжджали, тому що сподівались, що це ненадовго. Я не хотіла будинок кидати. Виїхали ми на початку квітня. Життя стало нестерпним, було важко і морально, і матеріально.

Старша донька була за кермом. Колону зупиняли, тому що стріляли й ракети пускали біля траси. Через Кам'янське їхати було дуже страшно: хати горіли, там - повна розруха.

Коли ми побачили наші прапори, в нас були сльози на очах. Діти плакали: «Україна, Україна!» Я раділа, що побачила нарешті наших солдат, рідненьких. Давала нашим хлопцям усе, що могла з собою узяти з дому: харчі, якусь консервацію. Це такі емоції! Тепер чекаю, коли настане перемога, щоб приїхати додому і побачити там рідні прапори. Одне недобре – не хочеться жити поряд з сусідами-колаборантами.

Для мене зараз головне, щоб мої рідні лишились живими. Я передавала посилки з ліками: мамі інсулін потрібен і багато іншого. Тепер там усе можна купити, але тільки російське. Їжа в них є, тому що я перед від’їздом багато своїх харчів завезла. Моя мама пенсію не отримує, тому що не оформила російський паспорт. Ніхто з них не працює. Я допомагала коштами.