Головіна Анастасія, 10 клас, Кам'янський енергетичний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гусак Наталія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна для мене почалась 10 років тому. Коли я поїхала з рідного міста Макіївка у Маріуполь, тому що там все ближче було чутно вибухи та постріли. Ми дочекалися серпня і поїхали з надією повернутися на початку осені але, на жаль, ми більше не бачили рідного дому.

Перший страх за життя я відчула у січні 2015 року. Після обстрілу мікрорайону Східний ми переїхали на 5 за рахунком квартиру, де жили до лютого 2022 року. 

До початку повномасштабної війни моя родина та я готувались, складаючи тривожну валізу, та батько завжди намагався тримати повний бак в автівці. Так, на перший погляд, ми були трохи підготовлені, але все одно, для нас було неочікувано коли після першої ночі повномасштабки до нас постукав сусід та сказав, що російські війська вже майже оточили наше місто.

Холодним душом ще стало те, що я побачила з вікна, як наші військові готують оборонні споруди та займають позиції, а ми були майже першим будинком, бо спереду були тільки великі супермакети.

В той день ми пішли до укриття, яке не було підготовлене і намагались налаштувати свій побут. В укритті було близько 50 людей, та я була разом з подругою. Ми з батьком та сестрою ходили двічі на день в квартиру, щоб взяти якісь теплі речі, бо в укритті було холодно, та треба було облаштовувати своє місце.

З кожним днем я чула все більше вибухів , мене лякали нові звуки, які були невідомими мені, згодом я почала відрізняти коли летить в нас, а коли пролітає повз.

В укриття приходило все більше людей та ми розбились на команди хто за що відповідає, та допомогали один одному: хтось роздавав їжу, яку принесли з магазинів, хтось сидів на сторожі біля дверей. Коли вимкнули світло, пропало опалення та вода. Ми набирали воду, яка стікала з труб, ставили відра під ринви підʼїздів, щоб збирався талий сніг.

Продукти закінчувались, а кожен похід у квартиру був ще більш небезпечним, бо у наш будинок вже не один раз влучали снаряди…

Люди прибували ще з інших районів міста, та я дізналась, що ще позавчора, у центрі ходили тролейбуси, трохи ловив зв’язок, та що там є волонтери, які розвозять готову їжу та воду, якої в нас вже майже не було. Навіть були поліцейські, які слідкували за порядком в центрі міста, який був в кілометрі від мене.

Мені здалося, що вони говорили про інше місто, бо в нас цього вже не було більше кількох діб, а з підвалу ми виходили три або чотири рази з 25 лютого. 

6 березня дорослі вирішили робити склад їжі, та почали шукати тих, хто має сміливість та сили кудись ходити, та щось носити. Покинуті магазини були нашим спасінням. Ми виходили з укриття рідко, і одразу ховались коли чули гул літаків або свист снарядів, тому нас з собою не брали. Коли вони почали приносити їжу, таку як не свіжі ковбаси, крупи, та рибні консерви всі мріяли про хліб, якого не їли вже майже 2 тижні.

Наступного дня загорілась наша квартира, будинок палав 2 дні, гаражі та машини поруч теж, і ми розуміли що сховище буде наступним під атакою. Так і сталося, але вже 11 березня.

Рано вранці після авіаудару двох підʼїздів будинку як не було, та нам довелося йти з тим що залишилось - майже без речей, їжі, та з пляшкою солодкої води. Нове місце не було розрахованим для укриття людей, та довелось спати на 5-ти дверях, які ми просто зірвали з новобудови та поклали на підлогу.

В першу ніч на новому місці знов було влучання у наш поверх - таке враження що полювали саме на нас. Але ми залишились ще на тиждень тут у підвалі. 

Ми ділили залишки їжи на 16 людей та їли по декілька столових ложок на день, пили по декілька ковтків теплого чаю з води з труб. Вже не було сил це витримувати, та на 4 день окупації подвірʼя батько вирішив перевірити стан машини.

Без вікон, на размародереній машині ми поїхали скрізь лінію зіткнення колоною.

Хоч ми були перші у колоні, ми всілися вшістьох та з двома мопсами, накрившись ковдрами, які були на той час найдорожчим з того що залишилось. Страху як у підвалі вже не було. Мені здалося що ми врятовані. Це було майже так, адже ми добрались до маленького селища на узбережжі моря, де провели ще більше трьох тижнів. 

Ми не могли виїхати, бо селище було окуповане, але ми знайшли людей, які допомогли з водою, їжею та прихистком.

Коли ми зрозуміли, що на авто нас не  пропустять, її заберуть – стали чекали на диво, сподіваючись, що за нами хтось приїде. Грошей, речей в нас вже не було. І, на щастя, через 3 тижні до нас заїхав волонтер Володимир, якого я буду вважати героєм усе життя, бо він з напарником приїхав забирати людей з окупації до Запоріжжя, однак напарника заарештували.

Ми загрузились до мікроавтобуса -  нам пощастило і ми змогли проїхати, минувши більше двох десятків блокпостів.

Так ми дісталися до Запоріжжя, та не знали що робити далі, але завдяки друзям та колегам батька, знайшлись люди,які запропонували допомогу та вивезти нас звідти до Дніпра або Камʼянського. Ми погодились, та ще не одразу розуміли куди саме попадемо - це було як лотерея. 3 дні в Запоріжжі минули швидко, я запамʼятала його лише по найсмачнішій шаурмі, яку там зʼїла - це здалось кулінарним шедевром після меню у сховищі Маріуполя.

Коли за нами приїхали, ми в дорозі вже дізналися, що їдемо у Камʼянське де нам знайшли квартиру. Нова школа, вчителі, друзі - це все ще було попереду тоді. 

Зараз вже можу сказати що ці 1000 днів для мене досі як в тумані, а памʼятаю лише ті 6 тижнів у Маріуполі та передмісті, а все інше як у дитинстві - знаю що було,але не знаю як так сталося. Я точно подорослішала за цей час,  навчилась приймати рішення. Тому я сподіваюсь, що мій шлях ще попереду.