Я жила у Розівці. Планувала з чоловіком щасливе майбутнє, але не судилося. У перший день війни я була з донькою вдома, а чоловік – на роботі. 

Ще в 2014 році я виїхала з Донецька, бо не хотіла жити під окупацією. У 2022 році сталося теж саме. На цей раз мого чоловіка росіяни забирали на допити, бо він працював у поліції. Погрожували, що у разі виїзду мене з донькою вб’ють. Ми зрозуміли, що треба виїжджати. Було дуже страшно, адже ми не знали, чи залишимось живими. Також забрали батьків чоловіка.  

На кожному блокпості чоловіка перевіряли по списках, змушували роздягатися.

Нам вдалося дістатися у Запоріжжя до родичів. Вони дуже тепло нас зустріли. Всі люди були згуртовані, відчувалось, що ми не одні. 

Мій чоловік загинув, захищаючи Україну. Зараз я залишилась з донькою сама. Я сподіваюсь лише на повернення додому. Мій чоловік мріяв саме про це, і я вірю, що це має статись.