Ми вісім років жили в Донецькій області, на самому фронті – у Красногорівці. Ну як вже почало прилітати в двір, то вже ми з'їхали.

Ми в це все спочатку навіть не повірили, а вже коли почало громихати, то зрозуміли, що насправді це війна. 

А далі все було гірше і гірше. Ми сиділи в підвалах і по три дні, і по два: там і спали на матрасах, бо сильно летіло.

Війна як почалася, перебили все. У нас нову лінію газову ложили, бо верховодку раніше побили. Не прийшлося нам скористуватись тою лінією. Бідували не тільки ми, а весь люд. Фонд Ріната Ахметова оце гуманітарку давав - діти спасалися цим. По воду йшли до колодязя о п’ятій ранку, займали чергу. А колодязь глибокий: поки відро опустиш, поки набереш тієї води...  

Перші тижні і місяці було страшно, а потім уже міни літали над головами, а ми в дворі замітали. Потім уже росіяни почали нагліти і кидали по городу. Уже люди почали остерігатися. Багато хто загинув, а там і зараз все летить, люди в підвалах, в хатах ніхто не живе. Там же зв'язку немає, тож як люди виїжджають в Селідово чи ще куди, ото ж і дізнаємося, що там у нас. 

Я думаю, швидко це все не закінчиться. Цей рік - точно ні, а в 2025-му вже буде видно. Моя жінка віруюча, вона кожний Божий день ходить в храм, молиться за всіх нас.

Мрію, щоб хата ціла залишилася, щоб було куди повернутись. У нас там тишина. В Києві - це не наше життя. Повернутися додому – така наша мрія.