Ірина з родиною довго не виїжджала з рідного села. Вона не могла вмовити батьків поїхати у більш безпечне місце. Але окупанти знайшли непереборні аргументі – почали випалювати будинки з повітря

До початку війни ми мешкали у Василівському районі Запорізької області  - село Кам’янське. Туди, де переправа і, де, як казали, вільне життя. Діти мешкали з нами в одному селі, але будинки у всіх були окремі.

24 лютого я перший раз побачила і почула що таке «Гради», коли снаряди буквально перерізали село. Це страшне було. Я впала і плакала, я все одно не вірила, що таке відбувається. Але саме в ту мить я зрозуміла, що це не просто якийсь дивний гуркіт це справжня війна.

Страшно було, коли сусіда у будинку розірвало на дрібні шматки. Було жахливо, коли росіяни застосували таку зброю, що ми навіть не чули, як снаряди летять, а лише чули звуки прильотів.

І від них не втекти, не сховатись - це дуже страшно. А старенькі і зараз не дуже розуміють, що відбувається. Я не особливо розповідаю, щоб не хвилювати їх. Вони знають, що війна йде, але не розуміють масштаби того жаху, що коїться.

Труднощі були, але людина звикає до всього. У нас світла не було з третього березня. Ми звикли. Води не було достатньо – в нас глибинні насоси. Звикли, що все розбито, перебито.

Інформації мало було, ми мало що знали про загальну ситуацію в країні. Гуманітарна допомога була. Їсти в нас було що, бо ми ж в селі живемо. Страшно було, що ліків не стало і люди, які їх потребували не могли виїхати.

Мене й досі деякі речі шокують. До нас загарбники не дійшли, нас тільки обстрілювали, а сусідні села в окупації. Шокувало ставлення росіян до наших людей. Ми згуртувались, як могли і тримались вдома до останнього.

Як поряд з нами наші воїни з’явились, ми всією вулицею збирали харчі для них, усякі смаколики – в кого що було.

Сусіди возили, а ми несли все, що могли, для хлопчиків наших. Ми їм такі раді були, що це просто не розповісти словами. Окупації в нас, на щастя, не було і, думаю, не буде.

Ми довго не виїжджали, тому що не могли стареньких наших вмовити поїхати. Вони ніяк не могли зрозуміти, що це таке взагалі може бути, а ми їх не могли покинути. Діти з самих перших днів виїхали, щоб врятувати маленьких онуків наших. Та й виїхати їм було трішки легше, бо вони до Запоріжжя ближче жили, а ми на тому боці села, що до Василівки ближче.

Виїхали ми в серпні місяці. Вже там сидіти не можна було: росіяни почали фосфорні бомби кидати, горіли будинки. Вже немає ні вікон, ні дверей в будинках.

Занадто багато ми втратили, щоб зараз здатись. І матеріально, і людських ресурсів стільки. Хлопців стільки полягло, мирних стільки загинуло. Тепер треба йти до кінця, до повної перемоги. Тільки так. Ми тільки за свою країну. Ми нікого не чіпали - хай йдуть з нашої землі. А ми повернемося додому, ми все відбудуємо, все зробимо.