Коли через село пішли нескінченні колони рашистської техніки, а у двір до Юлії заїхали танки, вона зрозуміла, що їй потрібно спасати себе, трьох дітей і стареньку матір. Бо їм не подарують того, що чоловік воює проти загарбників

Я проживала в селі Зразкове Запорізької області. Моїм донькам 16 і 14 років, сину – дев’ять. Жили з чоловіком і його мамою. Чоловіка призвали 28 лютого, і він пішов. 

3 березня до нас заїхала ціла російська колона. У малого температура піднялася, мені прийшлось старших дітей зранку будити. Вони повискакували: одна, з другого поверху, в трусах та футболці, а на вулиці -  дощ, холодно. Та ми все одно вибігали і тікали, бо напевно, танків п’ять під двір приїхало.

11 числа ми садили картоплю. Я тільки з трактору злізла, як зайшла велика колона. Я на вулиці заносила картоплю, а вони зупинилися і почали перезаряджати автомати. Я бачу, що вони на мене направляють ці автомати і показують, що не дай бог комусь розповіси. І я розумію, що не дай бог щось трапиться! 

Діти боялись, трусились кожну ніч. Вночі село їздили колони годинами, і з 11 числа я розуміла, що терпіти немає сенсу - це тільки початок. А тоді, як вони облаштуються в селі й дізнаються, що мій чоловік воює, то розстріляють. 

Перші танки, які були в мене в дворі, були з прапорами України. Вони почали їздити і стріляти, то багато хто повірив, що це Україна. Я виходила з ними розмовляла. Кажу: «Їдьте далі, ставайте отам, в полі, тільки не біля двору в мене, ви мені дітей поперелякуєте». А бурят мені: «Ми не стріляємо в мирних, це ваші українці стріляють». Пропонував мені допомогу, але я сказала, що мені від них нічого не потрібно. Спитала його прямо, чому вони сюди приїхали, а він: «Звільнити вас». Кажу: «Від чого?» А він: «У вас тут фашизм та нацизм процвітає» Я йому кажу, що ми живемо чудово, в нас цього не має, а він: «путін сказав, що є». А я йому: «То їдьте до путіна, та в нього в дворі стріляйте!» 

Вже як відійшла, то зрозуміла, що там була купа чеченців, і вони могли застрелити мене, але вийшов тільки один бурят та розмовляв зі мною. Вони всі насправді думають, що в нас тут фашисти й нацисти, і їм неможливо донести, що в нас цього немає.

В перший тиждень вони захопили все від Бердянська, і аж майже до Оріхова. У нас продукти повністю пропали, хліба ставало все менше та менше. Кума поїхала сама на пекарню, щоб щось отримати та людям роздати. Могли хлібину розділити на п’ять чи сім кусків та пенсіонерам віддати, з ліками - так само: кожен намагався поділитися, в кого що є. Ну, якось всі об’єдналися та допомагали один одному, було важко.

Я тільки дев’ятого квітня дізналася, що тринадцятого кацапи дадуть зелений коридор.  Мені потрібно було на це наважитися, господарство кудись діти, бабусю вмовити. 

Ми виїхали на Запоріжжя, а далі – на західну частину України. Приїхали в Калуш до знайомих - хотіли там зупинитися, але якраз перші ракети попали у Львів. Чоловік зателефонував, щоб їхали на Польщу, і ми поїхали. Але я там не змогла, мені там було морально важко, я дуже додому хотіла. Менший син також сильно страждав, додому хотів, мати страждала. Вона 63 роки прожила в селі, а тут - така дальня подорож… Ми там побули три місяці, і повернулися назад у Запоріжжя. Як тільки приїхали, я відразу на роботу влаштувалася. 

В мене переоцінка пішла повністю. Для мене тепер цінність - це сім’я. Додому дуже хочеться, хай дім буде і розвалений. Хочу побачити там сусідів живими. 

Діти дуже дорослі стали. Заходжу в кімнату, а моя дитинка плаче. Питаю, в чому причина, а він говорить: «У мене дитинство вкрали, друзів моїх вкрали ті кацапи прокляті!» 

Я вже п’ять років як на інвалідності - мені щитовидку видалили. Вдома гоподарством займалася: у мене була і корова, і бички – все-таки трьох дітей потрібно було підіймати. А тут було важко влаштуватись, але мене взяли на роботу в лікарню санітаркою. В колективі мене прийняли дуже добре. Звичайно, дуже тяжко дивитися на те, як на першому поверсі хлопців привозять, ну а так - дякую за те, що взяли. Мені легше, коли я поміж людей.

Я себе налаштовую, що ми скоро повернемося. Все-таки в мене троє дітей, мати похилого віку, і чоловік на війні. Мені не можна розклеюватись. В русі воно легше переноситься.

Я вірю, що Запоріжжя не візьмуть. Може, ракетами і битимуть, але сюди не зайдуть.

Мені здається, що війна скінчиться або до нового року, або після, але до весни точно. Думаю, що березень та квітень ми будемо потихеньку повертатися додому.

Закінчиться війна, ми відбудуємо країну, якось переживемо цю біль та втрати, я зустріну сина та чоловіка, і життя буде яскраве та сонячне, і щоб тільки мир. Я надіюсь, що все буде якнайкраще.