Марина таки виїхала з окупації у Запоріжжя, але до того її родина натерпілась багато страху

Ми з Пологівського району. Жили в селі Новозлатополі, займалися сільським господарством. Була в нас земля, техніка. Наша родина – ми з чоловіком і двоє дітей. Почалася війна, нас окупували. До сьогодні село окуповане, там бої йдуть. Ми все з дому вивезли, техніку також. Дім пошкоджений. Ми поїхали і не знаємо, як там справи.

24 лютого з самого ранку почули вибухи десь далеко. Щось пролетіло. Ми ще не знали, що це війна, почули цю новину пізніше. Пішли на роботу - нас звідти розпустили. Було незрозуміло, що робити. Дитина в нас студентка, у Дніпрі в медичному університеті навчається. Вона розплакалася - їх почали бомбити раніше. Ми поїхали по неї, привезли додому. Думали, що там буде безпечніше, а виявилося –  навпаки. Просиділи ще місяць в окупації, поки вирвалися. Нас не випускали.

Після обстрілів ми пішли з дому, бо окупанти поставили в нас на городах, за 20 метрів від хати, «Гради» і міномети. А метрів за сто від дому посадка була. До нас усе прилітало, і ми боялися, що буде пряме влучання у дім - нас навіть погріб не врятує. Вирішили перейти в спільний підвал, який люди всім селом обладнали. А сусіди напередодні прибігли до нас, бо в них перших вирвало двері, усе повилітало і ніде було ховатися.

Ми пішли в спільний підвал, а сусіди пішли по свої документи, і їх обстріляли.

Чоловік повіз їх у лікарню, але росіяни в Запоріжжя не пускали: тільки в напрямку Донецька. Тому зашивали поранення сусідам у польовому госпіталі. А ми тим часом перейшли в підвал і ночували там, поки чоловік не приїхав.

Наступного дня ми всі довго просилися, щоб нас випустили. Спочатку вони не хотіли, а тоді таки відпустили. Дітей дуже багато було. Ми утворили колону машин із 30 та рушили.

Страшно було; їхали полями, думали, може, заміновано, але й залишатися там неможливо було. Уже в селі було все розбите, згоріле. Ми виїхали 28 березня. У селі ще люди залишалися, також просилися, їх теж групками по 15-20 машин випускали. 

Ми залишилися без нічого: у чому були, в тому і приїхали. Дякую, допомагають нам харчами. Роботу шукаємо. Дуже важко з нею. Це, мабуть, найбільша проблема. Звичайно, ми раді, що живими вибралися з того пекла. Зараз як зустрінемося десь із односельчанами, то всі плачемо.

Ми вижили, а далі треба якось пристосовуватися до нового життя: дітей на ноги ставити, вчити, та й самим продовжувати щось робити. Шукаємо вихід, але поки ясності немає.