Я з села Лимани Миколаївської області. З першого дня війни нас дуже обстрілювали. Ми якраз на межі з Херсонською областю. Я родину вивіз, а  сам залишався в селі. Я віруючий: у мене служба пастирська, я живу при молитовному домі. Я молився за наше село і за нашу Україну. Окупанти не зайшли в наше село, і я вдячний Богу, який захистив наше село, і нашим воїнам, які, наче ангели, захищають нашу країну. 

Я працюю в домі-інтернаті, з хворими людьми. Їх евакуювали, і той дом-інтернат розбомбило. Потім вивезли їх в інше місце, і там теж прилетіло. І ми переправили пацієнтів аж у Баштанський район. І зараз я якраз тут, на роботі з больними людьми, у нас вахтовий метод роботи. 

Я волонтером був, коли почалася гуманітарна допомога.

Продуктової допомоги ми не потребували, бо у нас гарні місцеві керівники, які не покинули територію. Ми разом гуманітарну допомогу роздавали і людям допомагали. 

Слава Богу, що руські не зайшли до нас і не почали нас грабувати. Вони нас обстрілювали вісім місяців, але з продуктами все було добре.

Мене вразило, що люди почали задумуватися сенс життя, більше слугувати Богу. У людей зараз такий страх і потреба в Богові, у всіх, в принципі, життя змінилися. Раніше у всіх плани були, а тут в один момент все розрушилося. 

Я багатодітний тато. Слава Богу, всі мої діти живі і здорові. Ми в церкві по два рази на день молимося за наших воїнів, за нашого президента. Це наш фронт - наша церква. У нас духовна війна, так сказати. А ще материнська молитва дуже важлива в нашому житті - коли батьки моляться за своїх дітей.