Олена Володимирівна – багатодітна мати. Вона не може забути один страшний обстріл, коли не встигла добігти до дітей і уповала тільки на Бога. А коли все стихло, їм довелось рятували сусіда, який на їх очах стікав кров’ю

Ми живемо в селі на Миколаївщині. На початку війни не виїжджали, а потім до нас звернувся дільничий з громади і попросив на пару тижнів виїхати, коли сильні бої були під Херсонщиною. На два тижні ми виїхали.  

У нас семеро дітей: п’ятеро школярів було і одна студентка. Ще одна донька школу завершувала – їй потрібно було готуватись ЗНО здавати. За той час, поки ми в евакуації були, вона там пройшла медкомісію до вступу у навчальний заклад. Потім ми повернулись додому і більше не виїжджали нікуди. 

Мій син допомагав людям евакуюватися, поранених вивозив, і перші трупи вивозив. Треба було доставляти всі ці тіла туди, де робили вскриття. Це треба було через все місто їхати. Не всі лікарні брались це робити. Так в нас пройшли перші дні війни. Дуже багато сусідів повиїжджали.

Якщо в нас прильоти якісь були і десь щось перебивали, то хлопці під обстрілами ремонтували. Жодного дня не було, щоб у нас нічого не було. 

У нас були труднощі, бо донька лікар-інтерн, їй треба було кожен день на роботу їздити. Людей у лікарні було більше, ніж у довоєнний час. А автобус взагалі не ходив у село, потрібно було тільки своїм транспортом добиратися. 

В серпні напередодні великого свята християнського наше село сильно обстріляли. У нас тоді загорілося, мого сусіда поранило. Я тоді працювала на городі, а дітей відправила в будинок. У нас двері підвалу і будинку поряд - через двір не треба бігти. А я з города не встигала забігти в хату, тому забігла в гараж. І коли нас почали обстрілювати, то по гаражу так лупило, що я молилась – просто кричала до бога. І повз мене пролетів осколок. Я ще хотіла його руками взяти, а він такий гарячий!

Я і не могла подумати, що з тієї сторони гаража в цей момент сусід мій потерпав. Вийшла на двір, коли перестало все це летіти. Мої діти тоже сильно кричали в хаті від страху. Вони спустились в підвал, коли вже трішки затихати стало. 

Я почула, що хтось мене кличе, підійшла до воріт і побачила, що сусід весь порізаний, поранений. Він ходив пасти свою корову, і його оце так поранило. Це його ще трішки прикрила корова.  

Я сусіда за руку швидко перевела у свій підвал на сходи, і він втратив свідомість. І по сходах, що вели в підвал, текла кров’яна річка. Діти в тому підвалі пищали, бо все це бачили. Пропало світло і зв’язок пропав, але ми змогли дозвонитись до нашого дільничого лікаря. Він швидко приїхав і вивіз нашого сусіда. Ми привели його до тями, насилу запхали в ту машину легкову, і лікар його вивіз в лікарню. Так спасли ми нашого сусіда. В нього тільки в одній нозі 17 осколків було, а скільки в іншій - я вже не пам'ятаю. 

Ми зателефонували родичам його у Прибалтику, куди повиїжджали діти і жінка. Корову довелось здати на м’ясо, тому що ветеринарів не було, а вона вся побита осколками була, в животі багато ран. Приїхали мясники і забрали її. Слава богу, що хоч в дворі не здохла і що під такими обстрілами не довелось її ще десь тут закопувати. Оце мені більше всього запам’яталося.

Коли гуманітарку привозили прямо додому, дуже було приємно, бо коли в таких умовах тобі щось привозять, то радієш всьому. 

Донька завершила школу і поступила в університет на IT-технології. Тепер в мене дві студентки. Перший рік вони повністю заочно навчались. Було дуже тяжко, тому що то там світла немає, то в нас світла немає. Але в цьому році їздили вже в університет, з викладачами ближче познайомилися. Вже як рідні спілкуються між собою. Школярі навчаються всі дома. Звичайно, інтернет не завжди є. 

Я би хотіла, щоб мої діти залишались і далі на Україні і навчалися тут тим спеціальностям, які їм подобаються. І щоб тут вони були на Україні. Ми нікуди не хочемо, ми любимо свою країну.