В окупації люди не відчували, що вони вдома. На рашистів боялись і дивитись, бо ті були п’яні зі зброєю. Виїхати з Пологів змогли не всі мешканці, залишились хворі і найбільш незахищені

24 лютого по всій Україні були вибухи, а в нас іще тиждень вибухів не було. А коли вже росіяни прийшли, то таке з першого дня влаштували, що люди в шоці були. Таке там коїли, що просто жах. Стрілянина була страшенна, люди не знали, куди подітися. 

Росіяни перебивали світло, і нам не встигали лінії лагодити. Вони навмисно танками стріляли по трансформаторах, по дротах. Газ тоді був, його не вимикали, але ним було страшно користуватись, бо щохвилини могло в хату влетіти, а якщо газ ввімкнений, то що б могло бути? Неможливо було їсти зварити через обстріли. То ввімкнеш газ, то вимкнеш. 

Окупанти з першого дня зруйнували місто під нуль. В той місяць, поки ми там перебували, не було абсолютно ніяких медикаментів, жоден банк не працював, не міг ніхто поповнити телефон, зв’язку не було, ринок не працював. 

Ми ховали продукти, тримали їх у різних місцях: то на горищі однієї хати, то іншої, то під ліжками ховали. Тому що спочатку окупанти приїхали голодні, вони ходили по хатах, відбирали їжу в людей і тварин. 

Коли ми там були, нас так обстрілювали, що ми не могли навіть носа на вулицю висунути, не могли по двору ходити. Росіяни напивались і стріляли по хатах, по вікнах. Це настільки страшно! Люди не відчували себе вдома. Навіть страшно було в бік рашистів дивитися. Їде людина з автоматом - думаєш: «Зараз як стрельне по мені!» Багато таких випадків було, їм не звикати по цивільних стріляти. 

Росіяни фізично і психологічно навмисно тиснули на людей, щоб покинули все своє і поїхали. Тепер окупанти - в кожній хаті. У нашому будинку поселились і розікрали все. Вкрали в нас машину, речі позабирали - не залишили нічого.

Ми сиділи в погребах і дуже сильно захворіли. В погріб і ліжка занесли, і їжу, і одяг. Це такий страх, коли ти біжиш уночі без світла в погріб! На скільки в нас сил вистачило, стільки ми там і були. Виїхали в кінці березня. На той момент там уже таке коїлося, що просто неможливо було ні психічно, не фізично там перебувати. Сильно обстрілювали. 

Ми з погребів не вилазили, не могли ні їсти собі приготувати, ні помитися. Летіло все, що тільки могло летіти. Нам хату в перші дні розбомбили.

Виїжджали звідти з одним пакетом у руках. Господарство віддали по сусідах, які не виїхали, досі сидять там. Коли нам снаряд прилетів під будинок, ми  вискочили звідти всі в крові. Залишилися живі, але досі в нас страшні спогади.

Коли ми виїжджали, то тільки місяць минув, а ми вже бачили стільки спалених хат і побитих! Бачили розбитий транспорт, заміновані дороги, і в нас такий був шок! 

Коли ми доїхали до Оріхова, де вже наші хлопці стояли, я сказала: «Це й правда наші? Нехай вас Бог береже! Дякую вам за все, ми душею з вами». По Оріхову вже їдемо – і душа наповнюється такою радістю, бо ми відчуваємо себе на своїй землі, а там люди в неволі. Такі історії розповідали, що волосся дибки ставало. 

Дочка моя з онучкою в Польщі, зять у Пологах залишився, через хворого брата не зміг виїхати. Душа болить, ми дзвонимо, розпитуємо. Дитина мені сьогодні показала в телефоні полонених наших, і я кажу, що так фашисти не знущалися з людей. Це нові фашисти. 

Я багатьох зустрічаю, хто виїхав того ж місяця, що й ми. Там залишились тільки ті, хто не зміг поїхати: хворі люди, старі. Кого не зустрінеш – усі в одне місце виїхали. Ми розуміємо, що Запоріжжя - прифронтове місто, небезпечне, але нам аби бути ближче до дому. 

Спочатку донька, я і онучка поїхали в Польщу. Ми просто тікали від війни. Нас так це шокувало, що ми просто їхали туди ж, куди всі люди. Вони молоді, і вони залишилися там. Люди хороші, край прекрасний, але все одно дома найкраще. Я ніколи в житті не забуду доброти поляків. Я зустріла на своєму шляху море доброти і розуміння. 

Ми з гарячих точок приїхали в мирну країну. І як же це прекрасно – засинати і прокидатися в мирній країні, коли над тобою блакитне небо! Коли ти просто живеш, то мало над чим замислюєшся, а коли втрачаєш - є з чим порівняти. Ми з такого котла вискочили – наче на іншу планету потрапили. Мирно, прекрасно, люди всі всміхаються, руку допомоги простягають на кожному кроці, і це гріє душу та серце. Але я повернулася до своєї рідні.

У Пологах зв’язку немає по два тижні. Дзвонимо туди, питаємо в тих, хто залишився, що там відбувається. Зустрічаємо людей, які після нас виїжджали, вони розповідають, що машини стояли біля дворів і росіяни вивозили добро. 

Я зараз питаю в людей, яка в них ситуація з медикаментами. Бо ми бачили, як туди передають медикаменти - повний причіп машини легкової. Переважно там лишилися хворі люди різного віку, яких не змогли транспортувати сюди. І це ж не село, а місто. Нехай і роз’їхалися люди, але ж і там залишилися! І в них наразі тільки одна аптека працює. У нас у мирний час стільки тих аптек було – на кожному розі!

У нас такий будинок культури був – великий, гарний після ремонту. Стільки туди грошей вклала держава! А зараз його немає, як і багато чого іншого. Там розбомблено все. Окупанти сидять по всіх хатах, наїхали туди і господарюють, а ми поневіряємося по чужих кутках. 

Рашисти зараз відкрили ринок, але там ціни страшенні. А де людям брати гроші? Вони пенсії пів року не отримують. Людям пропонують роботу на росіян, але вони не хочуть, тому що знають, чим це може закінчитися. А жити ж із чогось потрібно. Люди просто виживають. 

Скоро зима, а в сусідів через хату ні вікон немає, ні дверей. Ганчірками позабивали. А ті провалені дахи! Хто їх зараз буде ремонтувати, коли йде війна і щодня щось сиплеться на голову?

Дня такого немає, щоб ми не переживали. Душею - всі там. Я не знаю, до чого ми будемо повертатися. Прекрасно розумію, що нема до чого, і душа болить. Як ми все це будемо відбудовувати, за які гроші? У душі така порожнеча! Усі знервовані, тримаємося на заспокійливих, уже всі хвороби хронічні повилазили через стрес. А це ж - не день і не два. 

Психологічна нестабільність набирає обертів. Ще й кожного дня обстріли. Страшно лягати, страшно вийти на вулицю зайвий раз. Це дуже розхитує психіку. Я не можу заснути, мене дратує все. Я намагаюся тримати себе в руках, але не допомагає. П’ю валер’янку тричі на день, засіб для розрідження крові, бо в мене обидві ноги прооперовані, і я після операції почувалася добре, а тепер через стрес почалася зворотна реакція, і мені дуже тяжко…

Це пекло колись закінчиться. Наші люди дуже завзято йдуть до цього, допомагають одне одному, як можуть. Наш народ непереможний, і перемога колись настане. Нам залишається одне: чекати і сподіватися на наших захисників, на нашого президента і на тих людей, які розуміють нас і допомагають нам. За будь-яку допомогу, що передається в Україну, я людям дуже дякую. 

Сподіваємося на ЗСУ - це наші янголи-охоронці, і на Господа Бога. Щодня читаю новини і радію, коли щось звільняють. Молюся за тих людей, які за нас стоять і свої голови кладуть. Нехай їх Бог береже, щоб вони поверталися живі та здорові до своїх сімей, до дітей і жінок.

Потрібно багато часу, щоб піднятися з колін. Ми не раз уже піднімалися, і нам до цього не звикати. Ми відбудуємо нашу країну, а якщо не ми, то наші діти. Буде нелегко, але все буде добре, все буде Україна. Нехай навіть не мріють наші вороги, ми їх переможемо. З такою завзятістю, з таким напором усе буде добре.