Я з Гуляйполя виїхала, тому що там постійні обстріли. Зараз у дочки в Запоріжжі, а тут також стріляють. 

Я пересуваюсь на милицях, і мені допомога потрібна, а в нас там - ні світла, ні газу, ні води. Світло відразу вимкнули, води не стало, газ перебили. Влучило в будинок.

Я 9 березня виїхала звідти, тому що вже неможливо було. Як на перехресті бабахнуло, тоді й відчули, що війна. Мер Гуляйполя організував евакуацію, і людей вивезли, хто бажав. Мої кішка і собака залишилися вдома. Кіт загинув, а собака ще жива, її сусід годує.

Там усе закрилося, все розбили. Я не знаю, як там люди виживають. Їм пам’ятники за життя потрібно поставити. Там топити нічим, їсти варити нема на чому. 

Дров немає у людей, і дістати ніде й нема за що. Немає води. По колодязях дістають, де можуть. Гуманітарку іноді привозять і воду. Ліки дістають, хто як може. Там нічого не працює: ні одна аптека, ні один магазин. Усе розбите.

Хіба це можна назвати життям? Не знаєш, що буде завтра, і навіть через годину. Зараз бахнуло – і не знаєш, куди бігти. 

Ми допомагаємо волонтерському центру - вдома ріжемо стрічки на сітки. Це і відволікає, і якийсь внесок у перемогу робимо. 

Мені - аби швидше війна закінчилася. Хочеться, щоб окупантів вигнали. 

Будемо намагатися виживати.