Олександр виїхав з Червонго Маяку, тому що боявся за дружину та дітей

Мені 36 років. У мене четверо дітей, одна дитина – немовля. Я з Херсонської області, жив у Червоному Маяку. Ми чули, як Каховку бомбили. Дружина мене розбудила і каже: «Війна». Я не повірив. Але вона знала, про що говорила - моя жінка у 2014 році вже тікала від війни з Мар’їнки у Херсонську область. У неї на очах тоді багато горя сталося з родичами. Діти довго фейєрверків та петард боялися.

Росіяни стріляли. Гупало так, що аж вікна тремтіли від вібрації. Підвалу у нас немає. Бомбосховища в аварійному стані - туди ніхто не ходив.

Нас окупували. Орки ходили по дворах, перевіряли документи. Забирали болгарки, зварювальні апарати, техніку. Якщо була машина, але за документами хазяїн - інший, забирали машини в людей.

Вода була, а от харчів не стало.

Я їздив полями на мотоциклі хтозна куди, щоб купити поїсти. Нам хліб привозили один-два рази на тиждень, якщо російські блокпости пропускали.

Я не боявся нічого, але переживав за жінку і дітей, тож ми виїхали. Залишили вдома все. Ми перед війною якраз купили нові меблі, ноутбуки дітям – адже навчання онлайн було. Все довелось залишити. Взяли лише купу одягу для немовляти. Підгузки купити було ніде, тож мали у щось дитя перевдягати постійно.

На останньому блокпості мене та рідного брата водія росіяни ледь не забрали, бо в нас із собою не було військових квитків. Нам казали, що там відловлюють АТОвців і дуже жорстоко знущаються з них - хто виживе, тому ще пощастило.

Телефони краще було вимикати. Якщо знаходили фотографії військових, людей забирали з машин і залишали на блокпостах. У мене два брати на війні. Один нещодавно загинув.

Моя мати насилу виїхала з Каховки. Їх росіяни  на половині шляху назад тричі повертали.

Зараз ми у Дніпропетровській області. Де вдалося знайти житло, там і лишилися. Я тільки-но влаштувався працювати. Стояв на біржі до цього - роботу зараз важко знайти. У мене бувають стреси, але я швидко відходжу. Жінці з дітьми важче.