Ми з чоловіком і дитиною жили у Пологах, в мене там багато родичів. Пів року, як купили собі житло: довго збирали, купили квартиру, ще ремонт не доробили. І раптом – війна…

В перші дні, коли вже стали чути вибухи, ховалися у себе в підвалі, потім їздили в школу. Не було світла й опалення. Ми сиділи в холодних підвалах. Там було дуже багато діток, було дуже страшно. Від обстрілів постраждало багато людей, домів.

Коли російські військові зайшли в Пологи, всі були повинні ходили в білих пов’язках. Тих, у кого не було пов’язок, могли розстріляти. Багато магазинів тоді не працювало, телефони заряджали від генератора. Води не було, набирали в колодязі. Замість опалення включали на кухні газ, а замість холодильника підв’язували харчі в пакеті за вікно.

Страшно було, бо вони стріляли по вікнам - не можна було світло включати. Не було зв’язку, щоб дізнатись, чи всі рідні живі. Щоб зателефонувати, бігали на мости. Одна дівчина ходила дзвонити й попала під обстріл, і її поранило, а дитині ногу відірвало. Вони до нас, як до собак відносилися.

Після таких жахів ми зібралися і поїхали - заради своєї дитини. Ми навіть не знали, чи доїдемо до Запоріжжя, бо бензину було небагато, та й дуже страшно. Спочатку і в Запоріжжі боялись кожного звуку. Тут ми попали як в іншу цивілізацію. В обласному центрі багато людей, важко знайти помешкання, але якось можна жити - і краще, ніж там, де ми були.

Мій батько лишився в Пологах і розповідає по телефону, що там кожен день літають снаряди, міни, бомби... Ліків немає, і їх ніяк не можна передати туди. Ось уже два дні ми не могли зв’язатись, і я не знаю, що там із ними усіма.

Приїхали ми зовсім без нічого. Дякую, що є фонди, які допомагають і продуктами, і всім іншим. Наскільки люди були добрі до нас! Все нам приносили: і продукти, і дитині одежу. На дитячому майданчику ми познайомилися з дівчатами, й вони мені стали допомагати, подарували моїй дитині іграшки. Дуже приємно, що люди допомагають.

Ми ніколи не бачили війни, а тут  - такий страх за свою дитину! Найстрашніше – невідомість. Ніхто не знає, що буде далі. Я вірю - все буде добре. Головне, щоб всі були живі. Думаю, що ми переможемо, бо в нас дуже дружний народ, ніхто не думав, що Україна так згуртується.