Василівка одною з перших опинилась в окупації. Росіяни грабували людей, не дозволяли телефонувати рідним. Місцеві мешканці боялись вийти на вулицю, бо на скрізь стояла техніка окупантів. 

Я все життя прожила в Василівці. Коли почалася війна, була в Києві на роботі. Але я поїхала додому до мами, якій тоді було 87 років. Потім почалась окупація. 

Ми були вдома й боялися. Ховалися. Коли я ходила до мами, поруч проходили російські солдати, направляли автомати, і я не знала, що робити. Вони казали: «Не бійся, живи». Нам не дозволяли телефонувати, у багатьох забирали телефони. Мій телефон залишився, і я могла зателефонувати дітям, але говорити нічого не можна було.

Я падала прямо на городі, коли летіли снаряди. 

Було дуже страшно, але ми садили картоплю, бо потрібно було потім щось їсти. Я щодня ходила до мами, готувала їй. Грошей у нас було мало. 

Росіяни били по будинках. Люди будували їх усе життя, облаштовували для старості, а вони просто зруйнували життя. Як так можна? Я не знаю.

8 листопада ми почули сильні вибухи. Десь за 50 метрів від мене під’їхали росіяни на танках і почали стріляти. У будинку вилітали вікна, все горіло. Били по сусідньому селу. Наступного ранку я прокинулася, а сусідка сказала, що росіяни пішли. Згодом я побачила, як їдуть наші БТР з українськими прапорами. Вони зупинилися біля будинку культури, і ми бігли до них, а вони - до нас. Всі плакали, обіймалися. Ми дуже зраділи й відчули себе людьми, бо не вірили, що нас звільнили.

Я вірю в перемогу. ЗСУ виженуть окупантів і відновлять наше життя.