Буга Мар`яна, 9-а клас, Деражнянський ліцей №1 імені Петра Стрілецького

Вчитель, що надихнув на написання — Скарженюк Галина Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого... Цей ранок розпочався для кожного українця, ніби страшний сон, в який довго не могли повірити.

Тієї ночі мама не спала, ніби відчувала щось. На жаль, її переживання не були марними. Гучні звуки вибухів, спалахи за вікном, хоч насправді були за сотні кілометрів, здавалось, що ворог зараз зайде до тебе у дім.

У перші дні війни, я пам'ятаю, ми з мамою вирушили до мого ліцею — плести маскувальні сітки, це був початок того, чим ми могли допомогти нашим військовим.

Наш ліцей постійно бере участь у волонтерській діяльності, ми з класом періодично збираємо посилки з допомогою.

У кожен малюнок, який я малювала для захисника, я вкладала частинку себе, з надією, що це додасть хоча б трохи віри і щастя. Чим далі, тим більше ти розумієш цінність життя. Після новин про нові втрати, з сумом,

я уявляю, що у цих людей була родина, дім, робота, плани на майбутнє, які вони будували протягом стількох років, а тут в один момент, втратили усе.

Хтось більше ніколи не зможе обійняти свою маленьку дитину, а комусь вже немає куди повертатися, бо дім — згорів. Скільки ж дітей більше не відчують турботи та любові батьків, вони залишились самі.. Як же важко матері, що довго чекала на сина, а він вже ніколи не повернеться додому, рідною стежкою...

Мій Герой — брат-військовий, захищає нас з 2014-го року.

Важко навіть уявити, що йому довелося побачити. Його одяг наскрізь просочений запахом запеклих боїв та втрат, а очі сповнені болем і втомою. Це людина, що дійсно заслуговує на щастя. Він, незважаючи на знесилення та виснаженість, мужньо тримається завдяки маленькому сину, який чекає і щиро вірить, що тато неодмінно повернеться, родина сподівається хоча б на якусь звістку.

Він був у самому пеклі. Найсильніші резерви ворог кидав саме на схід. В районі Попасної стояли важкі бої. Росіяни били фосфорними бомбами. Горіла земля. Брат дзвонив, ніби прощався. 

Ми не втрачали надії, молилися, бо інакше б не витримали. Потім був Бахмут, поранення, не знаю, яка за рахунком контузія. Кожного разу, проводжаючи брата на потяг "туди", обривається серце, але треба терпіти. Плакати не можна — це правило я вивчила ще раніше, бо йому найбільше болить, хоч він і усміхається, я знаю, що всередині нестерпно важко. А в мами, ніби забирають частинку душі, бо зв'язок матері та сина надзвичайно сильний, його не розірвати відстанню. Вона до кінця чекатиме на нього, не втрачаючи ні краплі надії.

Ми вкрай рідко розмовляємо, але коли він має можливість хоча б трохи поговорити, важко бачити його втомлений вигляд, як же хочеться бути поряд, як колись, прикрашати разом ялинку чи грати у футбол на подвір'ї, як тоді...

Він так сумує за сином, бо вже давно не обіймав його, за дружиною та рідними, за домівкою. Коли говориш з ним, одразу розумієш наскільки важливо цінувати кожну мить, адже наші воїни роблять все, щоб ми продовжували жити та чекати на них.

Я ніколи не думала про те, що мені доведеться жити у часи війни, проводити свої підліткові роки під звуки повітряної тривоги та свист ракет, а під час навчання у школі, виходити на живий коридор, щоб провести загиблого воїна, що поліг задля нашого майбутнього. Попри усе, я завжди пам'ятатиму, яку ціну заплатили наші захисники, щоб ми змогли жити у вільній та незалежній державі під синьо-жовтим прапором.

Я щиро вірю, що цей день неодмінно настане — день Перемоги, бо добро завжди перемагає зло, а світло — темряву!