Колєснікова Надія, група КР-36/22, Заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Богодухівський регіональний центр професійної освіти Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колєснікова Юлія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Доля кожного понівечена,

І біда одна спільна у нації,

Емоції зашкалюють. Звинчені,

Втеча, біль, еміграція.

Богдан Назаренко

Я вважаю, що важкі часи народжують сильних людей, які з гідністю «несуть» тягар війни! Хоча насправді війна в Україні триває вже понад 10 років. Відчутна для мене вона  стала лише у 2022 році. Ту страшну, темну та судну ніч  я пам`ятаю ніби вчора. Цю паніку, страх, невідомість - все це я переживаю всі 1000 днів знову і знову, як тільки чую дату 24 лютого…. Саме тоді у кожної людини увімкнувся інстинкт самозахисту і у моїх батьків також.

Мій тато прийняв рішення відправити мене, маму і молодшого братика на захід України. А сам вирішив йти захищати нашу країну.

Ми прибули до Черкас, там зупинилися на 10 днів, але відчувалося ніби пройшов місяць. Постійні новини, сльози та сирени безкінця. У будинок мого найкращого товариша, який мешкає у Харкові, влучили уламки ракети – пів будинку згоріло. Зараз вже люди звикли до цього та якось адаптувалися, а на той момент здавалося, ніби кінець світу стає все ближче з кожною новою сиреною.

Далі ми вирішили, що все таки безпечним і правильним рішенням буде виїхати з країни.

Важка та довга дорога- напружувала і знесилювала. Ми розминалися в дорозі з військовою важкою технікою, яка мене лякала і я думала: «Мабуть, ми робимо все вірно. Треба почекати декілька місяців – і війна закінчиться. Тим паче, мені завжди хотілося побувати за кордоном». Нарешті ми дісталися Польщі, а потім  вирушили до Німеччини. Ми їхали, розмовляли, ніхто не розумів, що відбувається, ніхто не міг повірити,що таке може трапитися у 21 столітті.

І ми з впевненістю стверджували, що все це скоро закінчиться…. Як шкода, що всі ми помилялися.

Німечинна здалася мені не поганою, але все ж чужою. Хоча нас там люб'язно зустріли і допомогли із житлом.  Я постійно чула, що за кордоном круто, цікаво, а головне краще. Але я сама нічого про це стверджувати не могла, бо по-перше, я ніколи не була за кордоном до війни, а по-друге, це казали люди, які їздили за кордон в ролі туристів. І тому, чувши все життя, що у нас так погано, а за кордоном неймовірно, у мене склалася картинка ідеального життя там.

І ось у мене випала нагода побачити все на власні очі і не просто, як турист, а як повноцінний громадянин країни Німеччини.

Я пішла навчатися у найкращу гімназію містечка Швебіш Гмюнд з філологічним нахилом. Прийняли мене добре, однокласники також до мене гарно ставилися, але подругами я назвати їх не змогла, оскільки ми дуже різні, особливо через менталітет та поглядами на життя. В гімназії я мала нагоду пожити справжнім учнівським життям: їздили з класом на екскурсії, ходили на ярмарки, влаштовували пікніки.

У вільний час волонтерила: плела сітки , брала участь у мітингах на підтримку України. Але все ж серце боліло за життям в Україні, за рідними та друзями.

Багато з чим я не погоджувалася, дивувалася і навіть була шокована деякими речам. Часто траплялися конфлікти із дітьми з країни нашого ворога, яких постійно захищали вчителі і казали, що вони також такі як ми, але російські діти не зупинялися провокувати нас. Вони говорили, що  нас скоро знищать - і це було найважче. З плюсів, я вивчала іноземну мову та отримала цінний досвід. Я почала вільно говорити англійською і розповідала на уроках історії про свою країну, про нашого президента і про жахи, які накоїла росія, прийшовши нас «звільняти».

Проте, далі навчатися там я не хотіла, бо розуміла, що не зможу стати німкенею, адже у мене інші погляди, які я не зможу ігнорувати.

Війна в моїй країні зробила мене дорослою. В свої 16 років я маю власну думку про політику і війну в Україні, тому я вдосконалювала свою англійську, щоб донести правду всім вчителям та знайомим в Німеччині. Фрау Цукма сказала моїй мамі: «Ваша донька впевнено висловлює свою позицію щодо ситуацію в Україні та володіє переконливою інформацією. Правда на вашій стороні, Україна обов'язково переможе! Наші діти в такому віці зовсім по-іншому думають і таким не цікавляться».

Йшли місяці, а я все більше впевнювалася  в тому, що наше життя в Україні не таке вже й погане було…

А саме: доступніша медицина, розвинутіша банківська система, створений унікальний додаток «Дія» та смачніша їжа. А головне, я засумувала за сім`єю і, насамперед, за домом та нашими людьми. Як співається у пісні Скрябіна: «Добре там є, де нас нема. Стань для батька нормальним сином» - це я зрозуміла вже за рік перебування в іншій країні, а інші півроку я просилася додому та благала маму повернутися.

Тому дійсно: «Не твоя вина, шо ти батька свого син. А твоя біда не вміти бути ним».

В серпні 2023 року ми повернулися додому. Відчуття, коли ти перетинаєш кордон в Україну, не можна сплутати ні з чим… Це таке щастя, яке наповнює твою внутрішню спустошеність, бере в полон паралітично нерухоме тіло - і лише котяться сльози, які я думала, що виплакала всі на чужині.

Вже у вересні я почала навчати дітей англійської мови, бо «Скільки мов ти знаєш – скільки разів ти людина».

Щоб у них була можливість розповідати усьому світу про те, якою ціною ми здобуваємо незалежність і хто насправді російська нація та скільки горя вона принесла у кожну українську родину. Я безумовно вдячна Німеччині за наданий захист, за можливість  навчитися новому і жити у безпеці. Особисто для мене - «Своя сорочка - приємніша до тіла»! Я повернулася, бо зрозуміла, що я хочу бути українкою і відбудовувати свою Батьківщину, адже люблю її усім своїм серцем! І Перемогу хочу зустрічати вдома!