У мене є чоловік і дванадцятирічна донька. Ми мешкали у Харкові. Дивилися новини, тому передчували, що почнеться війна. 22 лютого заправили автомобіль. Через два дня прокинулися від вибухів. Нашвидкуруч зібрали речі й виїхали з дому. Однак відразу ж повернулися, бо вирішили, що вдома почуватимемося більш захищеними.
У березні і квітні було тяжко. Росіяни бомбили місто. Ми ночували в підвалі. Скооперувалися з сусідами і провели туди електрику, щоб можна було зарядити телефони та нагріти чайник. Потім вирішили не бігати у підвал, а ховатися вдома, за двома стінами. Здвинули дивани, постелили матрац – зробили більш-менш безпечний куточок.
У перші дні війни ми купили ліки, але вони нам не знадобилися. Продуктами також запаслися. Хліб пекли самі й ділилися з сусідами. Отримували гуманітарну допомогу. Вода була.
Третього квітня у наш двір прилетів снаряд. Було багато поранених. Чоловік з сусідом вийшли допомогти і побачили, що пошкоджена газова труба. Вони попередили про це мешканців будинку – і про всяк випадок усі вийшли на вулицю.
Наша донька отримала великий стрес, коли побачила понівечених людей. Перестала спати ночами.
Після цього чоловік вивіз мене й доньку в Полтаву, а сам повернувся додому. Ми два тижні пожили у знайомих, а потім зняли окреме житло. Ми час від часу їздимо в Харків, бо у мого батька діабет – йому потрібна підтримка і допомога.
Я працюю дистанційно. Робота і спілкування з рідними та друзями допомагають долати психологічні труднощі.
Я думаю, що війна закінчиться до кінця року.
