Я жила в Луганську. Про початок війни дізналася від колег, які жили ближче до окупованої території. У місті було чутно звуки вибухів.

Спочатку я виїхала до батька, який на той час уже був в окупації. Два місяці чекала, що все закінчиться і можна буде повернутися до нормального життя. Однак росіян ставало все більше. Вони стягували велику кількість техніки. Не було світла, інтернету й зв’язку. Щойно з’явилася перша можливість зарядити телефон – я зв’язалася з керівником, дізналася, куди можна поїхати, де була б робота. Через три дні виїхала в Полтаву. Моя родина залишилася в Луганській області. 

Мої батьки давно розлучені. Я була в тата, а мама жила за декілька кілометрів – у місті Первомайськ, яке обстрілювали. Було дуже страшно бачити, як горіло місто, і усвідомлювати, що я нічим не могла допомогти мамі. На щастя, вона не постраждала.

Тато помер три місяці тому. Я не змогла поїхати на його похорон. Деякі родичі виїхали за кордон, але хочуть повернутися, щойно з’явиться можливість. 

Мій будинок має незначні пошкодження, але в цілому – у нормальному стані. Проте Луганськ часто обстрілюють, тому невідомо, вистоїть він чи ні. 

На мою думку, війна триватиме ще довго. Але ми обов’язково переможемо.