Я мешкала на Донеччині. Допомагала ЗСУ.
Зіткнулась з психологічно та матеріальною проблемами. Пережила почуття самотності, повного безвихіддя і нерозуміння як жити, щоб не збожеволіти... Порівнюю себе з деревом, яке пересадили в інше місце, а воно і не гине і не приживається.
Що найбільш запало в душу? Очі полонених українців...
На початку війни, а для мене вона почалась у 2014 році, я, як і більшість, виживали за рахунок продовольчих наборів фонду Ріната Ахметова. За це Вам окрема вдячність.
Як виживали? Здавали за безцінок коштовні прикраси, адже на роботу не так легко влаштуватися в моєму віці. Рятувала пенсія чоловіка, поки він був живий… А зараз просто відчай, безгрошів'я і страх за завтрашній день. З країни нікуди не поїду!
Родину війна розкидала. Дехто з рідних взагалі зник безвісті.
Робота є, але вижити на зарплатню дуже важко.
