Гришин Матвій, 1 курс, Державний навчальний заклад «Звенигородський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Моторна Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тиша, вода, тепло – це звичайні слова. Але їх значення для життя людини я зрозумів тільки після лютого 2022 року.

Чугуїв – привітне містечко неподалік Харкова, оточене густим сосновим лісом. Чисте повітря, спокійна річка… Саме тут я народився й зростав до повномасштабного вторгнення.

Моє життя було дуже гарне, веселе, безтурботне. До тієї страшної дати. Але з 24 лютого 2022 року все змінилось.

Я прокинувся від вибухів. Мама кричала, лаялась і плакала. Почувався розгублено. І не тільки я. Дорослі теж не розуміли, що робити, куди бігти і що взагалі буде далі? Та різкі звуки вибухів змусили зосередитися – батьки приймають рішення їхати в село до бабусі.

Це була помилка, але про це ми дізналися пізніше.

О п’ятій годині ранку, прихопивши з собою тільки документи й візочок мого  малесенького братика, під свист ракет, крізь густий вогняний дим та крики людей, ми добиралися в село. А в голові купа запитань: «Чому?», «Що далі?», «Чи залишимось живими?». Це було дуже важко. І боляче. Ніби сильно вдарили в самісіньку душу.

Коли уже були на місці, я подумав: «Ну все, тепер буде ТИША». Але – ні. Через дві години нас почали бити градами, мінометами та артилерією.

Родина сиділа в погребі, який буквально сипався від вибухів. Ми обійнялися сім’єю і, якщо чесно, вже почали прощатися з життям. Мама міцно притискала мене до себе. Та раптово обстріл припинився і тоді родина вирішила негайно повертатися.

У підвалі Чугуївського дитячого садочку перебувало близько п’ятисот осіб. Було дуже багато маленьких діток.

Умови були жахливі: пил, заіржавілі труби протікали, холод, темнота. Всі хворіли, не було ні їжі, ні води, ні ліків. Там ми, нажахані, проіснували тиждень. А потім почали так сильно бомбити, що садочок пошкодили. Батьки, як й інші люди, вирішили переселитися в укриття на заводі. Але лихо наздогнало нас і там: почала активно діяти авіація.

За день літаки скидали по три-п’ять авіабомб! Було дуже страшно – все було в диму і вогні.

Ми тижнями сиділи без їжі. Воду ділили по півлітра на два дні між людьми. Все життя пішло шкереберть. В очах людей – багато страху і невідомості. Батьки наважились виїхати в іншу область, де було б більш безпечно. Але куди, ніхто не знав. Абикуди, головне, щоб було ТИХО.

Завдяки волонтерам ми виїхали в Полтавську область, в якесь селище. Дорога була важка і довга.

Потім нас заселили в будівлю, схожу на школу, та вона знаходилась ніби десь посеред лісу, або тоді так це здавалося…Спали ми ту ніч на холодній підлозі, без ковдр, знов голодні. Та, всупереч усьому, дякували Богу, що залишились живими і була ВОДА. За весь цей час я зрозумів, яку вона має цінність в моєму житті.

Але, на жаль, і тут мій страх не закінчився. Бо в це приміщення нас заселили лише до ранку. О четвертій годині довелося вирушати далі – у Черкаську область.

Знову довга дорога, і багато болю, суму за наше місто та рідних. І знов те саме запитання «Чому?».

У місті Звенигородка ми оселилися в гуртожитку одного навчального закладу, який приймав у себе людей, які втікали від війни. Нас зустріли з ТЕПЛОМ. З теплом, якого так не вистачало в останні місяці. Тут уже було багато родин з Донеччини, Луганщини, Херсонщини. Всі ми були схожі одним – болем пережитого в очах.

В цьому містечку моя сім’я нарешті знайшла спокій. Я почав потроху відходити, але щем за рідним містом залишається досі, бо для мене воно дуже дороге.

Зараз у мене нові друзі, новий дім, нове життя. Та я щиро вірю в Перемогу і в те, що моє місто ще розквітне і заживе мирним життям. Я не знаю, яким буде майбутнє, але хотів би колись повернутися в Чугуїв. Та розумію, що моє життя уже не буде таким як раніше.