Мені 67 років. Я педагог. Продовжую працювати. Живу у Дніпрі. Мій чоловік – колишній військовий. 

24 лютого я прокинулася приблизно о пів на п’яту ранку від того, що прийшло повідомлення на телефон. Вибухів тоді ще не чула. Повідомлення було від мого колишнього випускника, що зараз мешкає у Парижі. Він написав: «Горить моє Дніпро».

Напередодні війни я повернулася зі Львову. Була у родичів. Вони зі сльозами на очах вмовляли мене залишитися, бо були впевнені, що почнеться війна. Однак я не вірила в це. 

Чоловік відразу приготував тривожний рюкзак. У ньому було все необхідне. Оскільки я перенесла онкологічне захворювання, то хвилювалася чи надаватиме мені держава безкоштовні ліки під час війни. На щастя, надає. Я досі отримую їх. 

Ми з чоловіком вирішили не виїжджати з Дніпра. Донька – викладачка польської мови. Вона виїжджала до Польщі. Уже повернулася. Працює в ліцеї над українсько-польським проєктом. 

Після операції я навчилася тримати себе в руках. Тепер намагаюся підтримувати інших. Хоча це дуже важко. 

Вважаю, що війна швидко закінчиться. Може, до осені переможемо. Своє майбутнє бачу у вільній, незалежній Україні.