Мені 38 років. Я живу з чоловіком у місті Снігурівка Миколаївської області. Ми не захотіли виїжджати. Мої мама, брат і невістка виїжджали до родичів. Уже повернулися.
Спочатку було тяжко, навіть хліба не мали. Я дуже схудла за час війни. Згодом з’явилася гуманітарна допомога. Вісім місяців не було світла й води. Раз на тиждень привозили бочку води. Люди билися за неї. Також доводилося збирати дощову воду.
Було влучання в магазин і відділок поліції, розташовані поряд з нашим будинком. Бабусі загинули у дворі. На дитячому майданчику дівчинка отримала поранення, а її братик і тато загинули. Мій чоловік відвіз того мертвого хлопчика в лікарню.
Окупанти наставляли автомати на мого чоловіка і питали, чому він не виїхав. Калічили людей. Відбирали телефони й автомобілі. Ми дуже зраділи, коли прийшли наші військові.
Я дуже надіюся на те, що цього літа війна закінчиться. Хочеться, щоб усе відновилося, щоб робота була, щоб люди більше не гинули.
