Родина Анжели виїхала з Пологів, а вона прожила в окупації ще кілька тижнів. Того, що бачила, не забуде ніколи - на її очах снаряд зруйнував її власний будинок

Мені 53 роки, маю чоловіка та двох дорослих дітей. Ми жили в Пологах. Я працювала. Чоловік мій - підприємець. Ми дуже добре жили до того, як прийшли "асвабадітєлі".

Я дізналась, що почалась війна, від брата. Він подзвонив з Богданівки Мелітопольського району. У них літали ракети, окупанти заїхали парадом, влади вже не було, а людям було нікуди бігти від того всього. Я ввімкнула телевізор і ми були в шоці. Ми думали, це триватиме день-два. Але воно триває і досі.

До другого березня ми донатили, були в курсі, що в країні робиться. А другого березня в Пологи прийшли росіяни. У нас не стало світла, води, зв’язку. Ми забрали доньку із Запоріжжя на початку війни: думали, тут буде безпечніше. Вона була у сестри двоюрідної, бо у них під будинком був підвал кращий.

І так вийшло, що донька наша на вулиці потрапила під вибухову хвилю. Знайомі привезли її додому, вона просила: «Мамочка, відвезіть мене звідси, бо якщо я не виїду, то я тут і залишусь».

Чоловік повіз доньку у Запоріжжя. Він хотів і мене забрати, але я залишилася будинок охороняти від мародерів.

Зв’язку не було. Я не знала, чи виїхали вони, чи живі. Ввечері я побачила дрон і зрозуміла, що зранку буде обстріл. Так і сталось - зранку почалися обстріли, людині ногу відірвало. Я з сусідами вийшла подивитися що там, і снаряд прилетів у будинок сусідки. І мій і її будинки були зруйновані у нас на очах. Постраждав весь наш квартал: людям шибки повибивало, дахи поламало.

Я відкопала свої документи і пішла до вокзалу. А обстріли продовжувалися. Їхала якась машина з написом “ДІТИ”. Вони їхали на Оріхів і погодились мене з собою взяти. Ми виїхали на гуляйпільський поворот і я побачила, як окупанти обстрілювали Пологи. Йшли їхні колони. Нас зупинили. Люди показали документи Донецької області, вони до них дуже добре поставилися. Ну а у мене під автоматами перерили всі речі, шукали щось. Але так і не випустили нас: сказали, що в Оріхові зараз бої, і нам туди не можна. Ми повернулися, я до племінниці пішла, там тиждень жила, тоді у Воскресенці у кумів тиждень жила. А потім мене вивезли до Запоріжжя волонтери.

За ці два тижні я надивилася російських пик і одному таки висказала, що думала. Так вийшло, що вони увесь час купами ходили, а то одне йшло.

Я до нього йду, а він на мене наставив зброю. Мені було так боляче за нашу країну, що вже було все одно. Кажу: «А чого ти прийшов, чого ти на беззбройну жінку націлився? Я українка, говорю на пологівському суржику і через це в мене стріляти треба? Звідки ти?». Він: «Краснодарский край». Я кажу: «Ти ж вдома також не говориш на чистій російській, значить ти також фашист. Чого ти прийшов? Ти мене освободив від сім’ї, від дому, від достатку, від онуків. Бодай вас так освободили із твоєю сім’єю, як ви нас!». Розвернулась і пішла. Він цілився мені в спину, але так і не натиснув курок.

З окупації я поїхала до чоловіка і доньки в Ковель. Там трішки заспокоїлась.

Я не плакала за своїм домом, у мене була просто біль в серці і ненависті. То я там і в церкву ходила, і сітки плела.

Я знала, що хоч якусь допомогу хлопцям даю. Харчі у церкву привозила, на передову передавала.

Сплю я й досі погано. За ніч, може, дві години. Після обстрілів у Пологах не можу розслабитись.

Ми прожили у Пологах 26 років, збудували два двоповерхових будинки, зробили з дома лялечку, щоб на пенсії, коли здоров’я вже не те, жити в гарних умовах. А тепер ми залишилися без нічого, ми голі і босі. Мені 53 роки, чоловікові - 58. Чоловік займався ремонтом запчастин, тепер там все розікрали. Навіть свої крали. І це обурює більше за все. Свої крадуть, свої здають наші позиції, і наші хлопці гинуть просто так. Це страшно, але я вірю в Україну, вірю в ЗСУ, я знаю, що окупантів вигонять.

Я впевнена, що Україна буде процвітати. У нас чудова держава, просто нам втовкмачували, що ми - менші брати, і ми звикли думати, що ми якісь не такі. А виявилось, що ми жили краще за багато країн. Європі навіть є чого у нас повчитися. Дай Бог, щоб нормальна молодь прийшла до влади - у них зовсім інше мислення. У нас буде чудова країна. У нас великий потенціал, в нас основна частина народу – чудові, роботящі, добрі люди. Війна показала, що ми можемо, як і відкрила всю гниль окремих людей.