До початку війни я мешкав в місті Маріуполь зі своєю мамою, вітчимом і братом на проспекті Металургів. Наші знайомі попередили нас, що Маріуполь будуть атакувати, і ми вирішили виїхати. Якраз десь за пару днів поїхали у Дніпро. 

Ми спокійно спали у родичів, і десь о четвертій ранку прокинулись від вибуху в аеропорту Дніпра. Одразу поринули в новини, потім подзвонили до родичів в Маріуполь, але були перебої зі зв'язком. Вони сказали, що в них почалися обстріли. Ми дуже сильно хвилювалися. Почав питати свого брата, який був у зоні АТО, що та як. Він мене заспокоював, казав, що сильно хвилюватися не потрібно. Потім президент на всю країну сказав, що в нас воєнний стан. 

Одразу стало важко знайти постійне житло, тому що в місті Дніпрі ціни сильно піднялися. Наші родичі також не могли нас дуже довго терпіти, потрібно було шукати житло. Потім моїй мамі прийшлося шукати нову роботу. Це також було важко. 

Ми знаходилися в Дніпрі, поруч зі стратегічним об'єктом, і прямо над головою пролітала ракети. А з Маріуполя родичі писали, що прямо перед ними вибухало. Це було найстрашніше. 

З Маріуполя ми не змогли забрати вчасно племінника молодшого і його маму. Зараз вона проживає в нашій квартирі, тому що їхнє житло зруйноване.

Я з мамою тут, вітчима забрали служити. Люди тут дуже злі, вони сильно показують, що ми нікому не потрібні. Коли війна забрала вітчима – майже одного годувальника з сім’ї - я маю приймати на себе його обов’язки.

Я вважаю, що можливі тільки мирні переговори, тому що зараз дуже багато втрачаємо людей. Хочеться, щоб був достаток, щоб люди не були такими злими, як зараз, щоб війн не було, тому що до цього нас ніхто не готував. Щоб наше майбутнє було без війни.