Тропак Дар'я, вчитель, КЗСОР "Конотопський обласний академічний ліцей "Лідер"

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів. Майже 33 місяці. 3 роки. Спитаєте, нащо я це пишу? Щоб показати та розповісти свою історію проживання не слова «війна», а періоду, який, здається, не закінчиться ніколи та буде перманентно переслідувати надалі кожного українця та українку.

Мій шлях почався о 6:20 ранку 24 лютого 2022 року у м. Конотоп, що на Сумщині, коли подзвонила завуч та сказала, що росіяни зайшли у Краснопілля і почалася війна. Повномасштабна.

Я ще ніколи так не прикипала до телевізора, як тоді. Новини були одна одну гірші. Страшно було ще від того, що не знаєш, як тобі діяти, бо ще учора я збиралася на роботу вчити учнів поезії Шиллера ода «До радості».

Залишилася тільки назва поезії – радість схлинула з обличчя.

Потім було ще гірше. Мій чоловік тоді знаходився на Глухівщині, і вже чув, як трасу обстрілювали росіяни, а наші військові їх стримували. Вибухи було чути крізь мої слова переконання забирати рідних та їхати додому. Але ні, не можна – окупанти вже їздили трасою та розстрілювали автівки цивільних.

Щодня дзвінки і перше, що питали: «Ви як? Цілі?». Дзвонили усім друзям, родичам. З дня у день одне і те ж питання. Це давало можливість заспокоїти внутрішній страх, який підсилювався на відстані.

Конотоп був в окупації майже два місяці. У перший день ми йшли порожніми вулицями з рюкзаками на спині, де були тільки ліки, документи. З нами була наша кішка Ніка.

Було незрозуміло, куди ми йдемо, коли усюди чули автоматні черги, вибухи та поодиноких людей, які вже кудись бігли.

Тільки на другий день, опритомнівши від ночі чатування новин, сну 3 години та у колі друзів, ми зрозуміли, що могли не дійти до них –  між будинками висадився ворог. Зрозуміли це за сухпайками, які валялися просто на вулиці – біла зірка та напис «армия россии».

Потім були 2 тижні постійних укриттів у льоху, страху за життя та рідних, засинання у одязі та дзвінки, дзвінки, дзвінки…

У квітні 2022 року мій тато пішов захищати Україну. Проводжаючи його, було відчуття абсолютного безсилля. Згодом – усвідомлення та гордість.

Він і зараз у лавах ЗСУ і попри те, що йому буває тяжко, завжди намагається підтримати нас.

Кажуть, горе тим, кому довелося жити у час змін та історичних рішень. І це правда. Зміни – болючі, інколи нестерпні, німі, але й потрібні, життєдайні, стимулюючі. Приміром, я навчилася плести маскувальні сітки та відволікатися від тривожних думок; знайшла нових хороших людей, що стали друзями; попрацювала з психологом, усвідомивши свої проблеми та страхи, щоб не втратити себе у тривозі за інших;

під час блекаутів прокачала вміння за годину переробити хатні справи та цінувати тепло від свічок, коханого, рідних вдома;

набула гарну звичку щоденних донатів, щоб пану Стерненку було чим закупляти помсту «сусідам» на голови.

Але є і страшні надбання: прокидатися від вибухів та лягати спати зі звуком працюючого двигуна російської броньованої техніки, чути над головою літ шахеда, а потім його зниження і бачити пожежу у центрі міста, бо він поцілив у багатоквартирний будинок; чекати сигналу тривоги, бо щось давно не було;

навчати дітей в укритті, коли різко зникає світло, у них починається паніка, бо був «приліт» по енергетиці;

стояти з лампадкою на «Коридорах Пошани», коли прощаються з одним, двома, п’ятьма Героями за один раз; стояти на похороні свого однокласника, який не вижив після наїзду на міну і бачити дружину  з німим болем та безсилим криком; не отримувати жодної інформації про друга родини, офіцера, який зник безвісти на полі бою та бачити його дружину – неймовірної сили жінку, що прагне знайти свого коханого чоловіка; поїхати до рідних, друзів та прокинутися від ударів КАБів, дронів, ракет по оселям людей.

І попри все, я щодня радію словам «Доброго ранку», бо «Світло завжди переможе темряву», бо «…Борітеся – поборете».