Манукян Лілія, 1 курс, "Піщанобрідський професійний аграрний ліцей" Кіровоградської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бадрак Марина Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Не просто ж так говорять, що історія рухається по колу. Саме тому так важливо сумлінно її вивчати. День 24 лютого 2022 року. Мені дванадцять років. Ми знаходимось у Піщаному Броді. Почалося… Похмуре мовчазне небо ніби натякало на всю важкість ситуації. Життя плавно перетворилось у новинну стрічку: куди прилетіло, де зайшли війська, які успіхи у наших… Невизначеність стала нашим надійним другом. Попри все, ми з родиною залишились вдома. Не раз чули вибухи, бачили ракети та дрони.

Чи було страшно? Так, дуже. Спочатку кожна повітряна тривога була моторошною та дуже важкою. Але після цього ми відчули, наскільки зміцнів наш дух. Ми не зламались.

Та зрештою бажання прогнати ворога з нашої землі перемогло страх всередині кожного з нас. Ми твердо вирішили нізащо не опускати руки й допомагати нашим Збройним силам України. Так, ми активно передавали свої запаси овочів, фруктів та консервації. Як тільки в селі з’явились переселенці – ділились одягом та продуктами. А ще багато переживали за наших військових.

Так, мій рідний дядько теж пішов боронити рідну землю й зараз перебуває на Херсонському напрямку. Бабуся з цього приводу дуже хвилювалась й не одразу підтримала його рішення.

Але відтоді всі наші сили ми кинули на допомогу його підрозділу. Робити донати стало нашою звичною справою. А робити хоч щось для допомоги одне одному підняло моральний дух всіх нас.  Спочатку говорили, що Україна не вистоїть і три дні. Ніби за 72 години впаде Київ. Аж ось – наближається 1000-й день війни. Уявити лише – тисячний день повномасштабного вторгнення!  Власне, це як і під час нашого навчання в ліцеї. Спочатку здається все непросте, таємниче, незрозуміле. Але набутий досвід показує, що ми – сила! Ми, діти України,  і є та точка опори, що не дає рідній неньці впасти.

Навчатися під час тривог, із відключеннями світла та безліччю наших підліткових особливостей. І понад усе на світі – любити Україну. Таку, як вона є – незламну, неповторну й таку рідну.

Змалку, пам’ятаю, не любила я радянські фільми про війну. Мені соромно в цьому зізнаватись, але, на жаль, вся ця романтизація війни була не про мене. Мені подобався талант Леоніда Бикова, його харизма та вміння бути справжнім! Але не розуміла я нащо знову говорити про війну, якщо вона вже минула? Кому це потрібно? Та із початком повномасштабного вторгнення я побачила всю важкість цього випробування. Якщо забудемо ми – не знатимуть і наступні покоління. Наші захисники залишили своє звичне життя заради того, щоб у нас було майбутнє.

Їхнє мирне життя на паузі. Вони вірять, що це майбутнє у нас таки є. Натхненні їхньою вірою, зараз віримо й ми.

Минає наш непростий шлях до перемоги. Ми продовжуємо кожен робити те, що нам до снаги. Адже навіть проста купівля у магазині – це вже сплачені податки, з яких фінансується наше військо. Та й просто сумлінне виконання наших обов’язків теж допомагає Україні подолати ворогу. Ми маємо старанно вчитися, аби відбудувати сильну, вільну, щасливу країну. І не мріяти про те, що чкурнемо за кордон й будемо там дуже сумувати за Батьківщиною. Не варто, не рекомендую.

27 лютого 2022 року рашисти знищили найбільший транспортний літак «Мрія». Чи зробили вони це просто аби нашкодити, чи вкладали в цей вчинок певний символізм – покаже історія.

Може, вони просто хотіли продемонструвати світу свою «могутність» чи показати, що вони можуть лишити українців найбільшої мрії… Однозначно можна сказати – їм не вдалось це ні в 2022 році, і уже не вдасться ніколи. Але наша справжня мрія – то дещо більше, ніж просто літак. Це коли вся родина збирається разом за святковим столом, усміхнена та спокійна. Коли на фронті лишилися лише спогади. Коли нарешті блакитне небо на фоні жовтого пшеничного поля – це вже не мрія, а наша реальність!