Під час окупації південноукраїнські села опинились в економічній і інформаційній ізоляції. Але голоду не було – обходились своїми запасами

Для мене 24 лютого був дуже тяжкий день. Я прокинулася о четвертій ранку - у нас уже чутно було вибухи. Літаки літали, щось вибухало, але не у нас, а далі. Моя дочка – військова, вона вночі уже була біля Херсону, а син був вдома. Я його до шостої години не будила: хотіла, щоб він не знав про війну. Важко це все згадувати. Через наше село пролетіло одразу 25 ракет, а потім іще летіли і летіли ракети в бік Миколаєва. Дуже тяжко було в перший день, поки ми оговталися трошки. Потім уже звикли трохи до 

Ми з села не виїжджали. Я в селі була всю окупацію разом із сином. Вона сім місяців тривала. 6 березня пройшли перші БТРи по селу. Спочатку вони проїхали в сусіднє село і верталися назад. А вже з 17 квітня поселилися окупанти у нас, і до 2 жовтня були постійно. Спочатку були росіяни, а потім заїхали й «ДНРівці».

Спочатку все скупляли в магазинах - вичистили все, що було. Нам пощастило, що в сусідньому селі зупинили два КАМАЗи з борошном, які їхали в Херсон. 

Нам розпродали те борошно. Ми запас зробили, хліб пекли. Світло і вода в нас були до 29 серпня, а коли вимкнули, то на камінчиках готували. Робили дріжджове тісто, хліб пекли в сковорідці. А потім одна сім’я молода їздила на свій страх і ризик у Берислав, у Херсон. Вони привозили деякі продукти. Ми не голодували. Росіяни давали спочатку всім гуманітарку. Хтось брав, хтось – ні. Я не брала, ми обходилися тим, що в нас було. 

Вже відновили нам світло. Бувають деякі несправності - мабуть, коли десь прилітає. Влітку почистили колодязі, які були, і ми колодязну воду брали. А коли нас звільнили, нам завозили воду в пляшках. Та й своя водонапірна вежа в нас є. Ті, хто пережив страхіття окупації, тепер ні на що не скаржаться. Гуманітарку нам дають. Ми й сьогодні отримали гуманітарну допомогу. Крупи, борошно, олія – все є. Зараз постраждалі будинки ремонтують, вставляють вікна, допомагають.

Я б хотіла, щоб війна завтра закінчилася. Але я не думаю, що це скоро станеться. У мене син воює, донька – військова, і в старшого сина вже повістка на руках. Тож у мене всі троє будуть військовими. Наші діти стараються, як можуть. Вони також хочуть, щоб це скоріше закінчилося. Тримаємося, сподіваємося, молимося, просимо Господа, щоб допоміг. За дітей молимося, за всіх військових, які на фронті. Я дуже тяжко це все переношу.